Хочу дізнатися більше
19 Червня 2025
Я нічого не відчуваю: як зникає емпатія під час війни
емпатіявійна і психіка
Зміст
- Що таке емпатія і як вона працює
- Як війна впливає на здатність співпереживати
- Захисні механізми: чому ми «вимикаємо» емоції
- Як прийняти свою байдужість без провини і що робити, коли нічого не відчуваєш
Що таке емпатія і як вона працює
Співпереживання, розділення болю — як близьких, так і чужих людей — дуже людяний процес. Емпатія може бути неконтрольована, яка досягається за допомогою дзеркальних нейронів у мозку (її називають афективною). І когнітивна — тоді ми спочатку аналізуємо події, а потім вже співпереживаємо.
Емпатію можна розвивати, а можна й перестати нею користуватись. Якщо ми не говоримо іноземною мовою, слова потроху забуваються, звичка зникає. Коли довго не сідаємо за кермо, згодом під час поїздки рухаємось невпевнено і тривожимось. Але ці навички легко відновити, та й зникають вони частіше через збіг обставин — не було потреби ними користуватись. У випадку з емпатією все набагато складніше: вона зникає, коли ми відчуваємо надмір емоцій і постійно стикаємось із травмою.
В деяких професіях постійне споглядання чужого болю неминуче. До прикладу, хірургів часто звинувачують в цинізмі й холодності, хоча для їхньої психіки ці якості рятівні. Та й чи можна оперувати пацієнта, занадто співпереживаючи його болю? Раз по разу споглядаючи чуже горе і втрати, з часом ми формуємо психологічний захист, наш мозок ніби перестає «включатися» в події. Зазвичай дзеркальні нейрони допомагають нам вловлювати й розпізнавати чужі емоції автоматично, та іноді горя так багато, що наше співчуття ніби вимикається й ми перестаємо відчувати.
Як війна впливає на здатність співпереживати
На початку повномасштабного вторгнення українці об‘єднались. Хтось вперше почав волонтерити, хтось пішов на фронт, і безліч людей співпереживали тим, хто опинився в окупації й під обстрілами. Та з часом в медіапросторі з‘являлось все більше світлин травмованих та загиблих людей і тварин, зруйнованих будівель, і дехто з нас почав відчувати емоційне оніміння. Розповіді біженців перестали здаватись трагічними, особливо тим, хто залишився в Україні. В соціальних мережах почали вибухати сварки, обговорення — кому гірше, а співчуття, здається, відійшло на другий план. Фраза «втомились від війни» стала табу, хоча кожен та кожна з нас побачили достатньо, щоби несвідомо увімкнути захисні механізми психіки й більше не співпереживати так, як на початку.
Може здатися, що люди самі винні у тому, що тепер співпереживають менше. Байдужість суспільства до нових обстрілів та руйнувань, ігнорування зборів та акцій підтримки полонених може викликати обурення. Якщо ви більше не маєте сил емпатувати, вас може картати почуття провини. Однак, реакція на кризові події не буває сталою, а підтримка суспільства не лінійна. Війна не лише змушує гуртуватись, викликає співчуття і єднання, а й виснажує, роз‘єднує і вмикає емоційний захист у вигляді оніміння та байдужості. Це частина людської природи.
Захисні механізми: чому ми «вимикаємо» емоції
Як єднання одразу після початку війни, так і поступове затухання сильних емоцій і бажання відсторонитись не залежать від нас самих. Це процеси, які відбуваються у суспільстві після будь-якої катастрофи.
Науковці Леонард Зунін та Діана Мейєрс у 2000 році розробили та запропонували модель, яка відображає реакцію спільнот на масштабні загрозливі події. Спочатку люди неминуче об‘єднуються у зусиллях, і наступає так званий «медовий місяць» — коли всі допомагають одне одному, забувши про власні потреби. Та згодом допомога йде на спад, наступає розчарування. Надія та оптимізм тих, хто постраждав, потроху перетворюється на горе і гнів. Тоді як у рятівників відбувається психічне оніміння — вимкнення почуттів.
Реакція притуплення почуттів вперше була помічена у людей, що пережили бомбардування Хіросіми. Термін «психічне оніміння» запропонував американський психіатр Роберт Джей Ліфтон, який у 60-х роках минулого століття вирушив до Японії, щоби дослідити, як бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі вплинуло на людей, що вижили. Ліфтон з‘ясував, що дехто зі свідків катастрофи пережив «символічне безсмертя», відчуваючи себе частиною чогось більшого, що існуватиме й після них.
Співставляти з реальністю результати досліджень й теоретичні моделі можна тоді, коли кризова ситуація минає й життя починає налагоджуватись. Війна ж в Україні досі йде, мирні міста під обстрілами, фронт рухається вглиб країни, а люди продовжують ставати до служби. Що довше триває війна, то менше у нас сил на переживання і на співпереживання. Зі схожими наслідками тривалого стресу та роботи з тими, хто пережив травматичні події, стикаються люди в усьому світі.
- Хронічний стрес, в якому ми живемо, викликає алостатичне навантаження. Мозок перестає справлятись з кількістю емоцій, тож і здатність до емпатії знижується.
- Ще один механізм, який зазвичай вмикається у представників тих професій, що багато перетинаються з людським горем і травмою — лікарів, рятувальників, соціальних працівників, психологів та психотерапевтів, ветеринарів — втома від співчуття. Виникає ця втома через вікарну травму (травму свідка), адже люди цих професій постійно спостерігають чуже горе та біль. Однак в умовах війни в Україні травма свідка може бути не лише наслідком роботи, а й у всіх, хто активно включений в новини, переживає обстріли, бачить горе щодня.
Втома проявляється розладами сну, спалахами гніву, підвищеною чутливістю. Людина намагається уникати подразників, які можуть викликати в неї сильні емоції, та не завжди може якісно виконувати свою роботу.
- У людей, які не живуть у війні, рівень емпатії також може знижуватись. Це можуть відчувати на собі мешканці країн Європи, що стикаються з величезною кількістю українських мігрантів і з часом зменшують чутливість до їхнього болю. Зі збільшенням кількості потерпілих, емпатія до них починає згасати. Що більше фотографій та звісток про руйнування люди за кордоном бачать у медіа, то більше відчувають емоційне вигорання.
- Однією з реакцій на стрес під час обстрілів може бути дисоціація. В цей час мозок ніби відокремлюється від тіла, а ви немовби дивитесь на себе зі сторони. Цей захисний механізм часто допомагає пережити кризові події й насильство.
Тож емоційна відстороненість та емпатичне вигорання неминуче виникають у людей, які постійно стикаються з горем як у звичайному житті, так і під час роботи.
Як прийняти свою байдужість без провини і що робити, коли нічого не відчуваєш
Якщо ви живете в Україні під час війни, ви можете з часом менше боятися обстрілів, не ходити в укриття, й не реагувати на сигнали повітряної тривоги. Це не означає, що небезпеки стало менше, а свідчить про емоційне виснаження. Коли ми постійно в небезпеці, мозок несвідомо шукає відповідь на запитання «Як психологічно пережити війну?». Поступово вмикається емоційний захист, адже психіка виснажується від постійної тривоги за себе та близьких.
Під час війни ми можемо відчувати:
- Тривогу та страх, навіть якщо прямої загрози зараз немає.
- Дратівливість та агресивність, зокрема можуть дратувати близькі люди або однодумці.
- Відчуття провини: провину вцілілого за те, що вижили після обстрілу або вибрались з окупації; провину за те, що не на фронті або не долучені до допомоги. Ті, хто виїхав, також можуть відчувати провину за життя в безпеці. Зокрема й картати себе за згасання емпатії.
- Емоційне оніміння. Це як відсутність радості, так і менш інтенсивні переживання горя, зокрема втрата емпатії.
- Апатію, втрату інтересу до звичних справ.
- Соматичні прояви: проблеми з фізичним здоров‘ям, втому, порушення сну, апетиту, зниження імунітету. Зловживання алкоголем та іншими речовинами.
- Підвищене прагнення справедливості, відтак — обурення (на владу, іноземних партнерів, суспільство тощо).
Всі ці прояви — нормальна реакція на тривалий стрес, частина психології війни, не залежно від того, в якому регіоні ви живете, яку роботу виконуєте та наскільки залучені в допомогу війську. Життя під час постійної загрози — це ненормальні обставини, тож психіка намагається захищати себе. Відсутність емпатії — не ваша провина, а еволюційна знахідка мозку, яка може вберегти від серйозніших наслідків. Однак, емпатію можна повернути, якщо стежити за своїм психічним здоров‘ям, контролювати реакції та шукати в собі сили співпереживати.
- Пам‘ятайте, що зниження емпатії — нормальна реакція на ненормальні обставини. Спробуйте не звинувачувати себе за відсутність почуттів.
- Підтримуйте тісні зв‘язки з близькими, шукайте шляхи поговорити про свої почуття чесно, коли матимете сили. Глибокі розмови допомагають більше зрозуміти людину й емпатувати їй навіть у дрібницях.
- Обмежте споживання новин, не гортайте стрічку бездумно. Не варто також заходити в соціальні мережі після масштабних обстрілів, раз по раз продивляючись фото людей та руйнувань. Ці повторювані дії не викличуть у вас співчуття, а лише збуджуватимуть мозок. Кожне нове зображення однієї й тієї ж події ми сприймаємо як нову подію: що більше горя ми бачимо, то менш ми чутливі до нього.
- Якщо ви хочете поділитися дописом про потерпілих в соціальних мережах, уважно обирайте фото, уникайте тих, де люди зображені з недоречних і неетичних ракурсів. Якщо хочете підсвітити події для західної аудиторії, обирайте фото однієї людини, або ж предметів, які викликають емоції. Дослідження говорять, що найбільше викликають емпатію конкретні історії, а не масові. Що більше потерпілих ми бачимо, то менше емпатуємо.
- Виділяйте час на відпочинок, беріть вихідні та відпустки, вчасно завершуйте роботу, смачно та регулярно їжте. Турбота про себе — не ознака вседозволеності, а необхідність, яка допомагає жити далі, працювати й підтримувати себе та близьких.
- Організуйте рутину та дотримуйтесь її. Додайте у свій графік зарядку чи йогу, медитацію, дихальні або тілесні практики — будь-що, що допоможе тримати зв‘язок з тілом і реальністю.
- Ставте собі невеликі цілі, досягнення яких принесе вам задоволення.
Якщо ви не знаходите в собі сил співпереживати навіть близьким, зверніться до психолога чи психотерапевта. Емоційне оніміння — це закономірна реакція на нескінченні новини про втрати, тож не звинувачуйте себе, якщо ваша здатність до емпатії згасає. Щоби знову співчувати іншим, варто навчитися співчувати собі.
FAQ
У медіа цей термін часто використовують для опису емоційного виснаження через надмірне співпереживання, але в клінічній психології він не є усталеним.
Так, це може бути реакцією психіки на перевантаження емоціями й подіями.
Турбуйтеся про себе, обмежте споживання новин, знайдіть людину, з якою зможете поговорити, звертайтесь до психолога або психотерапевта.
Використані джерела
- Compassion Fade: Affect and Charity Are Greatest for a Single Child in Need
- How Can We Combat “Compassion Fade”?
- Is Exposure to Conflict-Related Violence Associated With Less Intergroup Empathy? The Moderating Role of Ideology
- Compassion Fatigue and Psychological Distress Among Social Workers: A Validation Study
- Compassion Fatigue, Secondary Traumatic Stress, and Vicarious Traumatization: a Qualitative Review and Research Agenda
- From Empathy to Compassion Fatigue: A Narrative Review of Implications in Healthcare
- Post-traumatic Stress Disorder and Moral Injury Among Ukrainian Civilians During the Ongoing War
- Psychological consequences of global armed conflict
- The Humanity at the Edge of War: What does the humanitarian response to the Ukrainian refugee crisis teach us about empathy?
- Psychic Numbing. For Robert Jay Lifton, treating veterans’ trauma was an antiwar tool. How did PTSD, the diagnosis he helped create, come to accommodate state violence?
- Allostatic Load and Its Impact on Health: A Systematic Review
