Історії життя із розладами психічного здоров'я
27 Січня 2026
«Власний досвід для фахівців психічного здоровʼя має особливу цінність». Історія амбасадорки Маргарити
психічне здоров’ясамодопомогадепресіясамосприйняття
Маргарита Яцухненко – лікарка, студентка магістерської програми з психології та менеджерка програми амбасадорів проєкту «Психічне здоровʼя для України». Про наявність біполярного афективного розладу (БАР) дівчина дізналася у 23 роки, коли проходила інтернатуру, щоб стати рентгенологинею.
У цій розмові Маргарита ділиться тим, як БАР вплинув на її життя, роботу й професійний вибір, і як власний досвід привів її до роботи з людьми зі схожими викликами
Коли у тебе зʼявились перші ознаки БАР?
Першим тригером стало гіпоманіакальне бажання зробити все якнайкраще і якнайбільше. Під час інтернатури я одночасно навчалася і працювала, але не змогла це збалансувати. Зараз я розумію, що потрібно було робити все поступово, але тоді я занурилася в це з головою.
Я перестала спати. Взагалі. І вже на третю добу в мене стався психоз. У той момент критики до свого стану майже не було. Я якоюсь «лікарською» частиною розуміла, що це не ок, але водночас здавалося: я з усім справлюся. Я казала собі: «Мої ідеї геніальні, і я можу досягти будь-чого». Але насправді це була маніакальна фаза.
Хто тобі допоміг на шляху до відновлення?
Погіршення стану першими помітили близькі — саме вони допомогли знайти психіатриню. І я можу себе похвалити: попри мінімальну критику, я дуже швидко зрозуміла, що мені потрібно приймати ліки.
У стаціонарі я не лежала. Навіть у медичному середовищі психічні розлади сильно стигматизовані. Було страшно: ти лікарка, десь будуть записи про тебе, це вплине на роботу.
Я прямо запитала психіатриню: як мені бути лікаркою, якщо в мене такий діагноз? Вона тоді усміхнулася і сказала, що лікарі такі самі люди, і коли потрібно, то теж приймають різні препарати для лікування психічних розладів. Для мене це був переломний момент.
«Для людей із БАР базові речі, як-от сон чи стабільний графік, мають критичне значення. Це для нас буквально є невід’ємною частиною відновлення»
Як БАР вплинув на твою роботу лікаркою?
На останній роботі в мене були добові зміни. А це сильно збиває режим сну. Навіть коли я приймала за ніч одного важкого пацієнта, решту ночі я все одно не спала.
Мені подобалася ця робота, але я бачила, що мій стан поступово погіршується. Я не могла відновлюватися так, як інші люди. Психіатри прямо говорили, що такий формат роботи для мене протипоказаний. Для людей із БАР базові речі, як-от сон і стабільний графік, мають критичне значення. Це для нас буквально є невід’ємною частиною відновлення.
Як ти покинула медицину і почала вивчати психологію?
Після встановлення діагнозу спочатку було дуже страшно. Я не знала, як буду жити і працювати далі. Після початку лікування манії настала депресивна фаза.
Саме в депресії я закінчувала університет і інтернатуру. Я приймала ліки, але стан залишався важким. Це було складно, але я впоралася.
Вихід із першої депресії зайняв приблизно рік. Деякий час мені підбирали лікування дуже обережно, адже лікування антидепресантами потребує особливої пильності, щоб не змінити фазу манії на протилежну.
У цей період я почала навчання в Інституті позитивної психотерапії. Я пішла туди спочатку для себе, але в процесі побачила, що в мене виходить. Це були не абстрактні вправи, а робота з реальними людьми та ситуаціями. Я почала бачити, як стан людей в процесі консультування змінюється. І це мене дуже надихнуло.
«Я не кажу, що кожен лікар має пережити хворобу, щоб краще лікувати. Та все ж таки власний досвід для фахівців психічного здоровʼя має особливу цінність»
Зараз ти ведеш групу підтримки «рівний-рівному» для людей з психічними розладами. Як ти прийшла до цього?
Коли я вирішила поступово відходити від радіології, то чітко зрозуміла: хочу працювати з людьми з БАР та іншими психічними станами.
Я тоді знала про проєкт «Психічне здоровʼя для України», але не знала, що у нього є групи «рівний – рівному». Якось я натрапила на пост про групи підтримки від проєкту. Під цим дописом люди питали: «Хто проводить групи і за яким протоколом?». Я подумала: «Зараз напишуть, що для цього потрібно десять сертифікацій і пʼятнадцять акредитацій — тобто це не мій варіант».
Але мені відповіли, що групи «рівний — рівному» можуть вести люди з досвідом проживання психічних розладів, навіть якщо вони не є фахівцями, адже це групи самодопомоги. Я тоді подумала: «Ого. Так можна? Треба спробувати!».
Чи справді власний досвід допомагає тобі в роботі?
Так. Є концепція «зраненого цілителя», і вона працює. Я не кажу, що кожен лікар має пережити хворобу, щоб краще лікувати. Та все ж таки власний досвід для фахівців психічного здоровʼя має особливу цінність.
Психоз дуже важко описати словами. Але коли ти сам через це пройшов, то ти інакше розумієш людину. Мій діагноз, з одного боку, кардинально змінив моє життя. А з іншого — сформував мій професійний вектор.
«Слід памʼятати: якщо ти в терапії, однак тобі інколи все одно стає гірше, це не означає, що вона не працює»
Що тебе найбільше підтримує?
Найперше — моя «бульбашка любові»: спільнота, близькі, родина, їхнє прийняття. Але тут важливо не перекладати всю відповідальність на близьких. Жодна людина не може і не має нести сто відсотків відповідальності за стан іншого.
Також опорою є навчання і робота, бо вони дають відчуття сенсу.
Терапія і лікування теж важливі. Вони часто дороговартісні та потребують певної дисципліни, але слід памʼятати: якщо ти в терапії, однак тобі інколи все одно стає гірше, це не означає, що вона не працює.
Найбільше мене підтримує усвідомлення, що я можу раніше «зловити» епізод і не допустити його розвитку. Превенція у всіх її формах дуже підтримує.
Що б ти порадила близьким людей із психічними розладами?
Я би радила не уявляти людей із психічними розладами як «чортів із рогами». Якщо людина ділиться з вами своїм діагнозом, це не проблема, а довіра. А довіра між людьми — це цінно.
Варто займатися психоедукацією, читати про розлади, самодопомогу. Ви можете зробити це на сайті MH4U. І, будь ласка, не давайте «прості поради», адже вони роблять лише гірше.
Часто близькі людей з психічними розладами настільки фокусуються на них, що повністю забувають про себе. Але щоб бути опорою іншому, треба самому мати опору. Не ігноруйте власний стан і дозвольте собі звертатися по допомогу.
Підтримка — це не тільки слова. Це і конкретні дії: допомогти знайти спеціаліста, піти разом на прийом, бути поруч, підтримати в побуті. Ми всі різні: комусь потрібна активна допомога, комусь — просто не тригерити, не робити гірше та не розхитувати стан. Спитайте людину, як саме їй краще допомогти. Якщо це дуже близька людина, ви можете спитати, на що звернути увагу, щоб вчасно помітити, що їй потрібна допомога.
