Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я
«Завдяки розладу я стала сильнішою, а не слабшою», – iсторія Анастасії. Програма Амбасадорів психічного здоров’я
Як життя з обсесивно-компульсивним розладом навчило бути впевненою в собі та відстоювати особисті межі. Наша Амбасадорка Анастасія розповідає, чому потрібно звертатися за допомогою до фахівця і будувати навколо себе підтримуюче оточення.
Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?
Мене звати Настя, мені 27 років і за освітою я художник. Все своє свідоме життя я відчувала, що щось не так. Мабуть, мій розлад вроджений, тому що, як казав мені лікар, у мене є до нього схильність. Читаючи інформацію про обсесивно-компульсивний розлад, я зрозуміла, що потрапила у групу людей, які відчувають його з наймолодшого віку. Перші явні симптоми з’явилися в 11 років. Тоді я зовсім не розуміла, що відбувається, і мене це тільки лякало. Я не зверталася до спеціалістів і не розказувала нікому. В залежності від величини стресу та різних подій в моєму житті, симптоми моментами поверталися, моментами зникали.
Що вас підштовхнуло звернутися за допомогою до фахівця?
Я перехворіла коронавірусом, який став каталізатором загострення мого стану. У мене почалася важка фаза депресії: я не могла встати з ліжка і вийти з дому, постійно відчувала слабкість та змушувала себе їсти, бо мені не хотілося, спала по 15-16 годин та не хотіла спілкуватися з людьми. Моє життя повністю поглинула хвороба. Мені це дуже заважало і я зрозуміла, що так не може продовжуватися. Мені пощастило, що мене підтримували мої друзі. Подруга-психолог почала пояснювати мені з професійної точки зору, що це таке, і радила звернутися до спеціаліста. Я довго шукала фахівця, і спершу звернулася до спеціалістки, яка проводила сеанси онлайн, але мені хотілося живої розмови. Тож, згодом я звернулася до спеціаліста-чоловіка і не помилилася. Для себе я точно зрозуміла, що не варто прив’язувати вибір до статі.
Чи поставили вам певний діагноз? Чи призначили курс лікування?
Психіатр визначила в мене обсесивно-компульсивний розлад (ОКР), виписала медикаментозне лікування та порадила додатково займатися з психотерапевтом. Мені був потрібний комплексний підхід, проте це індивідуально.
Чи був у вас страх перед тим, як почати приймати медикаменти?
Я наслухалася багато страшних історій про те, що, приймаючи ліки, я не зможу нормально функціонувати, а мій мозок «попливе». Але я довірилася лікарю і раджу всім так робити. Ваша бабуся, мама чи сусідка не знатимуть краще, ніж людина з відповідною освітою та досвідом. Зараз є багато нових препаратів та нових протоколів лікування, це вже не є радянська система. Якщо є можливість собі допомогти, чому б нею не скористатися? Я своїх страхів не мала, а дослухалася до лікаря. Проблем з препаратом я теж не мала. Не було ніяких побічних дій, я легко ввійшла у фазу тривалого лікування і легко з неї вийшла. Зараз я не приймаю ніяких медикаментів.
Як довго триває ваше одужання та що вам допомагає?
З 2020 року, коли я перехворіла коронавірусом і у мене було загострення. Антидепресанти я приймала більше року, їх в загальному призначають на тривале лікування. Я постійно консультувалася з лікарем, яка запитувала про мій стан та симптоми, і від цього ми відштовхувалися. З терапевтом я вирішила всі питання за кілька місяців. Хоч ти проводиш з ним годину-півтори на сеансі, робота над собою йде ще після. Мабуть, триває до тепер.
Як ваш розлад проявляється у щоденному житті?
Зараз у мене нормальне життя – деколи я забуваю, що у мене є розлад. Я відчуваю, коли починається загострення: прокидаюся з «не таким» настроєм, з’являються нав’язливі думки, зростає тривожність. Я навчилася його контролювати та не заглиблюватися у цей стан. Використовую вправи, які допомагають «заземлитися».
Люди з ОКР не хочуть зробити собі шкоду чи скоїти самогубство, але в них може бути нав’язлива думка про це і вони будуть цього боятися. Може бути страх, що ти нашкодиш комусь або собі чи захворієш на невиліковну хворобу. У декого зустрічається страх невизначеності щодо, наприклад, професії чи релігії. Люди можуть виконувати нав’язливі дії – ритуали, які мають зменшити емоційне напруження. Наприклад, переступати кілька разів через поріг, дуже часто мити руки чи носити з собою якусь річ. Такі дії затягують, а не допомагають, і навіть шкодять здоров’ю.
Як ваше життя змінилося через розлад?
Жити з розладом – це бути уважнішим до себе та своїх емоцій. Я звертаю увагу на людей, які мене оточують, чи вони не виводять мене з емоційного балансу. Через розлад я стала сильнішою, а не слабшою. В 11 років я не розуміла, що зі мною відбувається. Тепер я знаю, що таких людей є багато і що в мене навіть є друзі з таким діагнозом. Тривожні розлади досить поширені, але люди не звертаються за допомогою, а звикають до цього. Робота зі спеціалістом допомагає краще пізнати себе. Мені стало легше жити з розумінням, що я не сама, а мої лікарі мене підтримують. Я почуваюся безпечно.
Чи розлад вплинув на ваше особисте життя?
Ні. Мені пощастило, що мій хлопець підтримує мене і має розуміння, що людина, яка відвідує психіатра, – це звичайна людина. Розлад впливав на стосунки, коли я не приймала медикаменти і незвично себе поводила. У мене могли бути панічні атаки та підвищена тривожність, що псувало якість особистого життя. Розлад також впливає на лібідо: людина, яка почувається емоційно погано, не буде думати про особисті стосунки і буде зосереджена на своїх проблемах. Я раджу людям, які хочуть налагодити своє особисте життя, але не можуть цього зробити через розлад, звертатися до лікаря. Якщо партнер не підтримує вас чи не хоче приймати ваші проблеми зі здоров’ям – це стосунки, в яких є проблеми. Потрібно створювати собі максимально комфортний простір довкола та забезпечувати підтримку. Якщо люди негативно на вас впливають, потрібно з ними прощатися, як би важко не було.
Чи помітили ваші близькі зміни у вашому стані? Як вони реагували?
Тут ситуація важча. В той час, коли з партнером ти можеш попрощатися, батьки залишаються батьками навіть при обмеженому спілкуванні. Мама помічала певні симптоми з підліткового віку, але не займалася цим. Для неї повести дитину до психіатра – це страшно. Можливо, якщо б мені поставили діагноз у підлітковому віці, я би не мала зараз запущеної форми розладу. Мама не знає нічого про мій розлад та не цікавиться моїм лікуванням, хоч я їй розповідала. В цьому плані у мене немає підтримки. Батьки вважають, що я займаюся дурницями і кажуть, що «у кожного можна знайти діагноз, якщо шукати». В основному мене підтримують друзі.
Як на ваше психічне здоров’я вплинули події у країні після початку повномасштабного вторгнення?
Моя ситуація ускладнюється тим, що мій хлопець – військовий, який з початку війни був в Маріуполі і зараз знаходиться в полоні. У мене постійне емоційне напруження. На момент самого вторгнення я була на медикаментозному лікуванні і починала поступово сходити з нього. Напевно, препарат нівелював сильну емоційну реакцію і страх. Загалом я швидко збираю себе до купи, коли щось стається. Завдяки розладу я навчилася себе контролювати і заспокоюватися.
Чи стикалися ви зі стигмою через розлад?
Постійно. В першу чергу від батьків. Чужі люди, мабуть, більше бояться сказати, що вони щось не приймають. На роботі ми обговорювали цю тему з колегою, яка теж має тривожний розлад. Наші співробітники казали, що вони не розуміють цього, адже за їх версією себе просто треба взяти в руки та вміти контролювати. Також я чула, що, якщо ти ходиш до психіатра, то ти непрацездатний, тобі випишуть якусь жовту карточку і всі будуть про це знати, тебе закриють і не випустять. Говорять, що в тебе не складуться стосунки, від тебе відмовляться чи не візьмуть заміж. У людей в голові абсурд. Старші люди зі стигмою в голові взагалі не знаються на темі психічного здоров’я. Вони знають лише такі терміни як психоз чи шизофренія, проте і так не розуміють, що люди з розладами психічного здоров’я теж можуть нормально жити.
Чи якісь слова щодо вашого стану від близьких людей вас ранили?
Мене більше ображає неприйняття та байдужість зі сторони батьків щодо мого стану. Мені потрібно просто почути, що вони вірять, що мій стан не надуманий, і що вони вірять в мене.
А від чужих людей я намагаюся відмежовуватися від неприємних висловлювань. Не скажу, що я через це страждаю, бо я вмію постояти за себе – я не почуваюся утисненою, а навпаки можу розказати про свій розлад.
Чи є щось, крім призначеного курсу лікування, що вас підтримує та надає сили?
Я сама. Потрібно завжди вибудовувати опору на собі: це дає відчуття стабільності. Ти знаєш сам, як допомагати собі, як справлятися з панічними атаками, тривожністю і страхами. Так я почуваюся безпечніше. Також мені допомагають друзі. Я можу розповісти їм щось та отримати поради. Поштовх рухатися далі дають мені також мої цілі, плани на майбутнє та улюблена діяльність, яка мене поглинає у процесі.
Допоміжними є дихальні вправи, вправи на концентрацію, коли з внутрішнього світу я переключаюся на зовнішній, уважне спостерігання за світом навколо та деталями, наприклад, аксесуарами у людей. Часом, коли мене на вулиці зловить панічна атака, я сідаю на лавку і відволікаюся на людей: описую їх в своїй голові і розвиваю сюжети про них. Увага зачіпається за людину, архітектуру чи рослини. Можна теж старатися відчути предмети навколо: з якого вони матеріалу і як шкіра їх відчуває. Відчути своє фізичне тіло: яке воно, як почувається, як воно тримається землі. Так увага розсіюється і можна відволіктися.
Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?
Раджу не боятися себе та своїх відчуттів. Коли ви почнете займатися цим питанням, знайдете свого спеціаліста, ви відчуєте полегшення. Можливо, спеціаліста треба буде пошукати довше, подумати, але це повинна бути людина, якій ви будете довіряти, не сумніватися в її компетентності та слухати її вказівки. Фахівець не повинен викликати у вас дискомфорт, судіть по своїх відчуттях. Не бійтеся медикаментозного лікування та не слухайте людей, які не тямлять в медицині. Але водночас не потрібно займатися самолікуванням і самостійно купувати препарати без рецепту.
Про що мрієте, чого хочете досягти?
В першу чергу хочу збудувати свою стабільність. Хочу мати власний будиночок ближче до гір, створювати там свою зону комфорту, свій побут та сім’ю. В професійному плані хочу заробляти своєю творчістю та покращувати свої навики. Звісно, хочу бути здоровою та почувати себе добре.
Що хорошого у вашому житті відбувається зараз?
Через війну багато речей не є можливими, але я дуже люблю ходити в гори, природу, прогулянки та зустрічі з друзями. Це допомагає мені перезавантажитися. Не соромно робити те, що для тебе приємне, навіть під час війни. Це потрібно робити, щоб не здаватися.