Хочу дізнатися більше
16 Березня 2026
«Попри все треба намагатись відкривати своє серце». Історія амбасадорки Крістіни
рдугбатьківствосамосприйняття
Крістіна Коляса – психотерапевтка, амбасадорка психічного здоровʼя проєкту «Психічне здоровʼя для України» та мама. Вона живе з кількома психічними розладами: межовим, біполярно-афективним другого типу, КПТСР і РДУГ. Жінка пройшла власний шлях діагностування й лікування та виховує доньку з розладом аутистичного спектра.
Крістіна розповіла нам, що її найбільше підтримує, як знаходить ресурс, щоб бути достатньо хорошою мамою, та поділилась роздумами про роль спільноти у житті.
«В якийсь момент я лежала в ліжку і зловила себе на думці, що я настільки спустошена, що навіть померти не хочу»
Я все життя чула і знала, була впевнена, що зі мною щось не так, що я відрізняюся від інших дітей. Мені завжди казали, що я дуже талановита, але дуже неуважна, що в мене дуже цікавий погляд на світ, але якась не така комунікація. Я знала, що маю класні організаційні здібності, але не здатна довести справу до кінця.
Зараз я розумію, що мої перші депресії почалися ледь не з 12 років. Вже тоді в мене були суїцидальні думки, самопошкодження і суїцидальні спроби.
Алкоголь у моєму житті був із раннього віку. Просто це ніколи не було для мене перешкодою для того, щоб отримувати освіту та спілкуватися з друзями. Коли мені було років 25, мій стан почав дуже сильно загострюватися. На той час я була вже заміжня. Мої міжособистісні стосунки з близькими почали руйнуватися через мою поведінку. Я почала пити ще більше алкоголю та вживати наркотики. Все, чим можна було заглушити цю внутрішню пустку, йшло в хід. І звісно, це не були йога і медитація.
У мене були нічні панічні атаки та розлади сну. Я не знала, що з цим робити, бо думала, що всі так живуть, адже навколо так багато стресу. Я себе переконувала, що все нормально: в мене є родина та робота.
В якийсь момент я лежала в ліжку і зловила себе на думці, що настільки спустошена, що навіть померти не хочу.
Я відчула настільки глибоку внутрішню порожнечу, що мене це дуже налякало. Тоді я розповіла про це своїй подрузі. Вона взяла мене за руку і повела в психоневрологічний диспансер.
«Я пам’ятаю, як одного дня пішла зранку на море і подумала: “Вау, такий кайф”»
Так я вперше потрапила до психіатра. Він діагностував тривожно-депресивний розлад. У стаціонарі мені намагалися допомогти вирішити проблеми зі сном, але десь протягом чотирьох місяців нічого не допомогло.
Після того мене почали лікувати більш активними препаратами, і це дало результат. Через пів року я вже добре почувалася.
Це було справжнім прозрінням. Я зрозуміла, що світ зовсім не такий, яким я його бачила. Що в ньому існують інші фарби, інші почуття.
Пам’ятаю, як одного дня пішла зранку на море і подумала: «Вау, такий кайф». Я плакала тоді від того, що нарешті це відчула.
Мені сказали прийти через рік на консультацію, але я не прийшла. Буквально того тижня я дізналася про свою вагітність. І стигма в моїй голові одразу активувалася. Я подумала: «Ну я ж вагітна, навіщо йти в психоневрологічний?» Приблизно на п’ятому-шостому місяці вагітності я почала відчувати, що депресія мене наздоганяє.
Знайшла нову лікарку, яка діагностувала великий депресивний епізод і призначила антидепресанти. Вона тоді пояснила мені, що антидепресанти –– найбільш досліджувана категорія медикаментів при вагітності та лактації.
Коли я була в декреті, то раптом усвідомила, що кожного вечора плачу. Дитина була дуже спокійна, не було якогось надмірного навантаження, але щовечора мене просто накривало.
Я подумала, що це післяпологова депресія, але виявилось, що ні. Я пішла до ще однієї лікарки. Після діагностики вона спитала: «А вам ніхто не казав, що у вас межовий розлад?»
Це було дуже неочікувано. Я купила книжку «Я ненавиджу тебе, але не покидай мене». І пів книжки ридала. Бо там було описано все моє життя. Я плакала від того, що не одна переживала цей досвід.
Потім лікарка підтвердила, що в мене РДУГ, а згодом інший психіатр діагностував біполярно-афективний розлад.
Ми кілька місяців спостерігали. Він призначив стабілізатори настрою, потім інші препарати. Урешті я почала приймати літій. І ми збалансували схему, яка працює вже близько півтора року.
Попри комплекс своїх діагнозів я йшла від лікаря до лікаря. Коли я зараз зустрічаю людей у схожих станах, які відкладають психотерапію або лікаря, я дуже добре розумію цей спротив.
Подолати його можуть близькі люди. У мене це була близька подруга, яка відвела до психіатра. Після цього вже було легше робити наступні кроки самій.
«Я не найкраща мама, але намагаюсь бути ресурсною мамою»
Коли моїй дитині було приблизно три місяці, я зрозуміла, що не стягую. У мене дуже чутлива нервова система. Маленька дитина — це величезна кількість стимулів: вона плаче, торкається, кусає, ти постійно перевіряєш, чи вона дихає.
Саме тому я ввечері плакала — моя нервова система була перенапружена.
Ми домовилися з чоловіком, що після роботи він забиратиме дитину до ранку, щоб я могла виспатись. Потім почала приїжджати його мама. Потім з’явилася няня.
Попри це в мене було почуття провини. Мені казали, що я погана мама, бо мало часу проводжу з дитиною.
Я дуже спираюсь на концепцію Віннікотта про «достатньо хорошу маму». Я не найкраща мама, але намагаюсь бути ресурсною мамою і намагаюсь робити все, що від мене залежить.
«Коли є спільнота, легше зберігати рівновагу»
До спільноти амбасадорів проєкту «Психічне здоров’я для України» я потрапила через їхню літню школу блогінгу. Побачила анонс, заповнила заявку, де треба було вказати, чи хочу я стати амбасадоркою.
Тоді я почитала програму і мені дуже відгукнулися цінності та діяльність амбасадорів. Особливо сподобалися групи «рівний — рівному». Я одразу зрозуміла, що точно хочу це робити.
Зараз веду групу для людей із розладами харчової поведінки. І я відчуваю, наскільки це корисна штука і для мене, і для інших учасниць. Минулого року вперше поїхала на форум амбасадорів, познайомилася з іншими офлайн. Там я знайшла своїх людей.
Коли є спільнота, легше зберігати рівновагу. Тим більше для людей із розладами, в яких бувають різні стани. Нам важливо знати, що якщо щось буде не так, хтось може підхопити.
Мені дуже подобається динаміка, яка сформувалася в групі. І коли я не можу провести зустріч, мої дівчата збираються без мене. Ми всі створили це середовище разом. І мене дуже тішить, що це не «моя» група, а «наша». Я дуже пишаюсь цим.
«Навколо дуже багато людей, готових тебе вислухати»
Насамперед підтримують прості речі. Для мене важливим є харчування. Я працюю з нутриціологинею, бо в стресі можу не їсти тиждень, а потім почати їсти неконтрольовано.
Так само для мене важить психотерапія. Хочу я чи не хочу, є про що говорити, чи ні, раз на тиждень консультація для мене обов’язкова.
Ще мене підтримують прогулянки. Майже щодня просто вдягаюсь і йду гуляти. Я це називаю «провітрити голову».
А ще у мене є великий собака, з яким можна просто пообійматися. А коли чоловік почав жити окремо, я завела ще й кішку. І це теж велика підтримка.
І звісно, найбільша підтримка — це люди. Колись я думала, що більше ніколи нікому не відкриюсь. Але виявляється, що навколо дуже багато людей, готових тебе вислухати, прийняти і просто побути поруч. І за останні роки в моєму житті з’явилося багато таких людей.
«У небезпечному середовищі варто знайти безпечних людей»
Я впевнена, що людям, які зараз переживають досвід, схожий на мій, допоможуть людські стосунки. Тільки вони. Це дуже ризиковано, я знаю. Але найстрашніше — ховатись у своїй мушлі.
Є така історія про равликів, не знаю, наскільки вона правдива, але мені подобається. Коли змінюється середовище, вони ховаються в мушлю. І можуть настільки закритися, що якщо нічого не змінюється, вони там просто помирають.
І якщо всі равлики вже виповзають, окрім одного, то, щоб він виповз, інші приходять до нього і буквально обліплюють його, транслюючи, що середовище безпечне.
Я знаю, що середовище може бути небезпечним. Але в ньому є безпечні люди. І їх треба знайти.
Щонайменше вам може допомогти психотерапевт або лікар. Щонайбільше — вас врятують близькі стосунки. Бо так само, як ми травмуємось через людей, так і лікуємося через них.
