Історії життя із розладами психічного здоров'я
10 Липня 2026
«Вибір і вихід є завжди»: історія амбасадорки Анастасії
психічне здоров’ясамодопомогасамосприйняттяамбасадори психічного здоров’я
Анастасія Ткач — психологиня, амбасадорка психічного здоров’я та ведуча групи підтримки для людей із досвідом підтримки близьких із психічними розладами, а також психологиня Центру психічного здоров’я в Чернівцях. Анастасія відкрито ділиться власною історією життя з біполярним афективним розладом (БАР) та розповідає, чому той, хто опікується іншими, має насамперед «одягти кисневу маску на себе».
«Психологиня, мама білої киці та людина з особливостями психіки»
Якщо запитати, як я себе ідентифікую, то найперше Анастасія Ткач — це психологиня. Це моя професія, моя улюблена сфера діяльності. Але водночас я ідентифікую себе як людину з певними особливостями психіки. Мені встановлено попередній діагноз — біполярний афективний розлад (БАР).
Мій діагноз навіть допомагає мені у роботі. Коли клієнти бояться пити антидепресанти або інші препарати, я розумію їхній страх. Іноді, залежно від людини, я можу відкритися і сказати: «У мене теж є такий досвід». Це показує їм, що приймати ліки в сучасному світі — це нормально.
Поза професією я — дівчина чудового хлопця, який сильно підтримує мене на цьому непростому шляху, і мама чудової біленької киці Люськи. Офіційно її звати Кхалісі, бо під час її появи я дуже любила «Гру престолів».
«Після першої зустрічі амбасадорів я ледь не плакала, бо нарешті знайшла своїх людей»
Мій шлях до спільноти амбасадорів психічного здоров’я розпочався в серпні 2025 року. Заявку на вступ до спільноти я заповнила ще раніше, довго чекала на відповідь, але потім потрапила на онлайн-форум у YouTube. Я до сліз надихнулася історіями інших амбасадорів. Коли нарешті відбулася перша зустріч нових учасників із менеджерками програми, я після неї ледь не плакала, бо зрозуміла, що нарешті знайшла своїх людей, свою «бульбашку».
Спочатку я доєдналася до групи підтримки для людей із БАР. Мені було важливо ділитися досвідом приймання ліків, розуміти, що на мене може чекати. Потім були онлайн-збори, зимовий офлайн-форум у Татарові. Саме там я чітко зрозуміла, яка ніша в нашій темі залишається майже порожньою. Це підтримка близьких людей із психічними розладами.
Я часто бачу, що люди, які доглядають за родичами з розладами, залежностями чи деменцією, просто розчиняються у своїх рідних. На офлайн-форумі я виокремила для себе поняття «люди з досвідом підтримки». Це звучить набагато екологічніше, ніж «люди, які доглядають за родичами з розладами», бо зміщує фокус на них самих, на їхній голос, який теж заслуговує бути почутим.
Після зимового форуму я загорілася ідеєю створити власну групу підтримки саме для людей із досвідом підтримки. Разом із співведучою ми розпочали групу наприкінці квітня 2026 року.
Мене неймовірно захоплюють історії і взаємодія наших учасників. Коли у когось із близьких починається рецидив, людина пише про це в чат, і група миттєво залучається. Але найцінніше: вони дають поради не лише, як допомогти хворому, а насамперед, як самій людині впоратися з цим викликом і стресом. У разі потреби ми обмінюємося контактами безкоштовної психологічної допомоги та ділимося ресурсами самопідтримки. Разом ми вчимося не забувати про себе. Потрібно мати бодай якусь опору, щоб не розчинитися в щоденній рутині догляду.
«Десять років тому про психічне здоров’я взагалі не говорили так відкрито, все було оповито стигмою».
Мій власний досвід підтримки триває з самого дитинства. Десять років тому про психічне здоров’я взагалі не говорили так відкрито, все було оповито стигмою. І я бачу, як люди, все ще заангажовані радянським підходом до психіатрії, ставляться дуже упереджено до лікування. Навіть попри те що я сама приймаю медикаментозне лікування та маю досвід життя з розладом, моїй близькій людині все ще непросто прийняти свій стан.
«Для мене найголовніше — що мене вдома ніхто не звинувачує в моєму стані»
Бути людиною з досвідом розладу і водночас людиною з досвідом підтримки — це велике навантаження. Моєю головною рятівницею є киця. Коли мені депресивно і суперпогано, вона просто приходить і сидить поруч. Раніше, коли у мене не було міцної зовнішньої підтримки, факт її існування давав мені сенс жити далі.
В процесі свого відновлення я змінила кількох психологів. Я також кидала психотерапію, коли почувалася добре, або навпаки — коли під час депресії не мала ресурсу. Психотерапія необхідна, і я щаслива, що мій діагноз стався зі мною в часи, коли вже почалася велика кампанія з дестигматизації звернення до фахівців. Якби я потрапила в поле зору лікарів у 19 років, під час дебюту розладу, мені було б значно важче впоратися з ним.
З іншого боку, інколи здається, що ми живемо в бульбашці освіченості, однак насправді величезна частина суспільства досі нічого не знає про розлади. Колись я відкрито сказала колегам про свій біполярний розлад, і один із них запитав: «У тебе що, роздвоєння особистості?».
Моя величезна опора — мій хлопець. Коли ми почали зустрічатися, я одразу сказала про розлад. Він почав активно читати про БАР, щоб розуміти, що зі мною відбувається. Я перепробувала купу ліків: вони допомагають певний час, а потім чомусь припиняють діяти. Часом стає страшно, що врешті не залишиться препаратів, які мені підійдуть. У такі моменти відчаю хлопець підтримує мене, як уміє, іноді й банальними фразами на кшталт «Все буде добре». Я підказую йому, якими словами і як мене найкраще підтримати, і він дуже старається це робити.
Для мене найголовніше те, що мене ніхто не звинувачує в моєму стані. Подруги також мене підтримують. Я дуже вдячна, що вони не вимагають від мене постійної активності і бути на звʼязку, адже в депресивних епізодах я можу зникнути на кілька днів.
Моє хобі — це відпочинок і просто лежати. Раніше я картала себе за те, що лежу в ліжку і «пропускаю життя». Тепер — ні. А ще я надзвичайно люблю співати і живу 24/7 з музикою, бо це неабияк мене надихає.
Нещодавно я відкрила для себе ще одне джерело сили — ходити в театри та на концерти. Оскільки хлопець служить, а подруги не завжди можуть скласти компанію, я спробувала ходити на культурні події наодинці. Це мене неймовірно наповнює.
Я працюю психологинею в Центрі психічного здоров’я. І зараз мене дуже надихають відгуки моїх пацієнтів і сама можливість допомагати їм.
«Я собі кажу, що вибір і вихід є завжди»
Людям, які тільки починають свій шлях підтримки рідних, я порадила б шукати свої спільноти та фахівців. Не будуйте своє життя навколо однієї людини. Звичайні друзі чи родичі, які не мають такого досвіду, підтримають вас, але вони не зрозуміють глибини вашого стану. А в спеціальних групах ви почуєте найважливіше: «У мене теж так було, і ось як я справляюся». Не соромтеся виходити зі своєї мушлі. Опікуватися людиною з розладом — це важко, але це нормально, і ви не повинні бути в цьому наодинці.
Також я би хотіла, щоб люди перестали боятися психіатрів. Сучасний психіатр не посадить вас силоміць на «важкі» ліки. Він може призначити м’яку терапію, направити до психотерапевта, допомогти розібратися у вашому стані. Якщо ви відчуваєте, що тривалий час щось іде не так, або близькі помічають зміни у вашій поведінці — звертайтеся до Центрів психічного здоров’я, там є багато чудових безкоштовних спеціалістів.
Я завжди повторюю собі одну фразу, яка стала моїм життєвим кредо: «Вихід і вибір є завжди». Хоч би якою важкою була ситуація, якою б довгою не здавалася дорога, — вихід обов’язково знайдеться.
