Історії життя із розладами психічного здоров'я
12 Жовтня 2026
«Все, що зі мною відбувалося, було не дарма». Історія амбасадорки Тетяни
Тетяна Вертенко — психологиня, студентка УКУ, амбасадорка психічного здоровʼя проєкту «Психічне здоровʼя для України» та людина, яка навчилася жити з досвідом МРО (межового розладу особистості) та РДУГ (розладу дефіциту уваги й гіперактивності). У цій розмові Тетяна розповіла про шлях самопізнання, саморегуляцію та роль спільноти в житті людей з розладами.
«Люди з нейровідмінністю часто стають жертвами булінгу».
Мій батько помер від удару блискавкою — ніхто не міг очікувати, що таке трапиться. Мені було 8 років, а моєму брату — всього пів року, тож моя мама лишилася з нами двома сама.
Я думала, що мене булили внаслідок того, що через смерть батька я була гіперемоційна й більш реактивна, ніж інші діти. Але зараз я розумію, що прояви мого РДУГу також впливали на те, що я не вписувалася в колектив. Вже в старшій школі я була схильна до гіперфіксації. Наприклад, на всіх перервах я читала книжки, ні з ким не говорила. Такий спосіб функціонування психіки не допомагав соціалізуватися.
«Все життя я підозрювала, що зі мною щось не так, — і кожну невдачу прикладала до себе».
Мені набагато складніше давалося те, що моїм одноліткам було дуже просто. Водночас я була дуже розумна, швидко схоплювала весь матеріал, добре закінчила школу і непогано склала ЗНО.
На свій 20-й день народження я вирішила нарешті пройти діагностику — і підозри підтвердилися. Я заспокоїлася, тому що була впевнена, що в мене тільки РДУГ. Я довго списувала на нього свою гіперемоційність і деякі інші прояви. Ці стани я навчилася регулювати ще в 15–16 років, щоб вони не впливали на оточення.
Свою першу освіту, бакалаврат, я закінчила онлайн. Я майже не спілкувалася зі своїми одногрупниками. Фактично я була в соціальній ізоляції досить тривалий час. А потім я вступила на магістратуру, познайомилася з великою кількістю нових людей — це стало тригером. Все, що я успішно навчилася регулювати ще в підлітковому віці, знову почало яскраво проявлятися. Я почувалася жахливо.
Я довго відкладала діагностику МРО, намагалася переконати себе, що не може такого бути, щоб я його не помітила. Я маю декілька дуже близьких друзів з цим розладом. Деяким з них я казала, що, найімовірніше, вони мають межовий, бо помічала характерні для нього особливості. Згодом вони йшли до психіатра і підтверджували це. Мені здавалося, що я не проґавила б це в собі.
А потім у мене стався епізод самопошкоджувальної поведінки. І мої близькі записали мене до психіатра. На той момент вони вже так за мене хвилювалися, що їм було неважливо, хотіла я того чи ні. Тоді мені і поставили діагноз — МРО.
Цькування в школі залишило травматичний слід, який досі частково впливає на мене і мою поведінку. Бажання подобатися нікуди не зникло — я і зараз іноді ловлю себе на тому, що намагаюся бути «зручнішою» для нових людей. Але з часом навколо мене з’явилися люди, які приймають мене справжньою. Такої підтримки я не відчувала ніколи в житті. Я безмежно вдячна за моє ком’юніті. Якби вони були тут, то сказали б: «Ти притягуєш те, що віддаєш».
«Людина без спільноти руйнується, бо ми не створені жити в індивідуалістичному світі».
Я організовую лекторії на базі свого університету, і якось нам вдалося запросити одного дуже класного психотерапевта. Він розказував нам про DBT — це один з напрямів психотерапії, котрий фокусується на людях з МРО та самопошкоджувальною поведінкою. Він переповідав, як працює зі своїми клієнтами, що говорить їм. А я сиділа і думала: «Я саме так з собою і говорила». Він казав, що важливо бути в тілі, зупиняти себе, запитувати, чи корисна мені зараз саме ця реакція на емоцію. І я зрозуміла, що такими ж запитаннями в 15 років я інтуїтивно вчилася регулювати прояви розладу: імпульсивність і гіперемоційність.
Завдяки цьому моїм близьким рідко доводиться стикатися з гострими проявами межового розладу. Утім, повністю уникнути цього не вдається: цієї весни мені було особливо важко, і ця напруга почала впливати на людей навколо.
У такий період ти просто говориш близьким: «Дивіться, я почуваюся ось так, це пов’язано з тим-то. Я розумію, що ви не несете відповідальності за мої почуття та не вимагаю цього від вас. Але якщо ви не можете зараз підтримати мене так, як мені потрібно, то я буду вимушена трохи менше вкладатися в наші стосунки». І це дуже довгі розмови.
Є такий вислів — the labor of love, «робота любові». Якщо ти не любиш, то не будеш здатний на цю роботу. Якби мій чоловік, мої друзі та моя мама не любили б мене так сильно, то, можливо, наше спілкування не було б для них варте зусиль. Але вони люблять мене, вони приймають мене. Вони читають, досліджують, розбираються в собі, спостерігають за своїми патернами, щоб менше тригерити мене. І я також — завдяки любові до них — здатна зупинитися в певні моменти.
«Якщо ви любите одне одного і справді щиро хочете бути добрими одне до одного, то немає нічого неможливого».
При межовому розладі ти можеш проживати розщеплення: бачити світ дуже чорно-білим. Наприклад, ти дружиш із людиною, любиш її, вона робить для тебе щось добре, а потім — щось незначне, але це дуже тригерить тебе. У мене був випадок, коли я не могла згадати нічого хорошого про людину, хоча я місяцями дружу з нею, люблю її і ми маємо дуже особливі, цінні та глибокі стосунки.
У такі моменти дуже важко не нашкодити людям навколо себе або собі, тож ти докладаєш зусиль. Ти хочеш накричати на цю людину, хочеш побити її, перестати з нею спілкуватися, заблокувати в усіх соцмережах, щоб вона ніяк не могла більше з тобою контактувати. Але я збираюся силами і думаю: «Якщо я зроблю це зараз у стані розщеплення, потім я не буду задоволена. Мені потрібно зупинити себе». І я розвертаюся і виходжу з квартири, бо треба відсторонитися.
Це дуже важко, але якщо ви любите одне одного і справді щиро хочете бути добрими одне до одного, то немає нічого неможливого. Головне — оточувати себе людьми, котрі хочуть вас зрозуміти, і бути готовими багато пояснювати їм про себе і свої стани. Бувають моменти, коли все одно буде боляче, але краще я буду страждати від таких емоцій, ніж ізолюватися і втратити безцінні стосунки.
«Як і в Рим, всі шляхи ведуть в амбасадорську програму».
Я потрапила туди, як і багато хто інший, через Маргариту Яцухненко — менеджерку амбасадорської програми. Ми почали дружити, і вона запропонувала мені вести групу «рівний-рівному» для людей з РДУГ.
Це дуже класно — мати такий безпечний простір. Мені це було дуже важливо, тому що як людина, котра багато років відчувала себе самотньою, я ціную, що тепер можу прийти, поділитися досвідом, почути інших і мати можливість підтримувати.
Я пам’ятаю, як ти ненавидиш себе, коли не можеш просто сісти і зробити щось, бо маєш РДУГ. У тебе нейротипова мама, у якої немає цих труднощів з навчанням. Тож вона просто каже тобі: «Та просто сядь і зроби. Що незрозумілого?». А мені простіше розбитися головою об стіл, ніж зробити математику, як би драматично це не звучало.
Я пам’ятаю відчуття фізичного дискомфорту, коли треба робити щось, що ти не хочеш. Тебе нудить, болять плечі, тремтять ноги, починає боліти голова. І тобі треба просто пересилити все це і все одно робити.
Людям з розладами, в основному, найбільше бракує просто бути почутими. В групі рівних ми даємо це одне одному. Коли я веду групу, то реально бачу позитивні зміни в людей, що дізнаються про себе більше. Наприклад, дорослі жінки, які вже прожили значну частку свого свідомого життя, самі мають дітей, діагностуються на РДУГ і вперше в житті починають отримувати якусь підтримку. Це змінює їхнє життя на краще.
«Спільнота дає мені відчуття, що все, що зі мною відбувалося, було не дарма, тож тепер я здатна допомогти цим досвідом багатьом».
В ГО «Амбасадори психічного здоров’я» я керівниця напряму просвіти, тобто моя основна відповідальність — це проведення просвітницьких заходів. Нещодавно я їздила у відрядження в Луцьк як людина, котра отримує послуги у сфері охорони психічного здоров’я. Мала можливість поговорити з представниками волинської громади, розказати про себе: про те, як це — бути людиною на іншому кінці ланцюжка, котра отримує ці послуги, поділитися своїм баченням, дати поради. Багато хто підходив і запитував: «У нас є можливості, але до нас не звертаються — що б ви порадили?».
Можливо, мене послухав якийсь психіатр, і він буде тепер трошки інакше спілкуватися зі своїми клієнтами. І це відчуття, що ти змінюєш життя людей, — дуже класне.
У мене любляча мама, люблячий чоловік, навколо — мої люди. Якщо я можу допомогти комусь, у кого не склалися всі пазлики так добре чи в кого не було ресурсу витягнути себе з цієї ситуації, то я маю допомогти. І це моя філософія, мій життєвий рушій.
