Історії життя із розладами психічного здоров'я
25 Червня 2026
Від «тривожного перфекціонізму» до права бути слабкою: історія амбасадорки Мар’яни
тривожністьпсихічне здоров’ясамодопомогадепресіясамосприйняттяамбасадори психічного здоров’я
Мар’яна Гасяк — викладачка та амбасадорка психічного здоров’я. Протягом останніх семи років вона поєднує професійну діяльність із психопросвітницькими проєктами. Пройшовши через кілька депресивних епізодів, тривалі курси медикаментозної підтримки та синдром самозванки, Мар’яна вчиться жити в гармонії з собою, руйнувати міфи про «успішний успіх» у соцмережах та навчати суспільство чутливої комунікації.
«Скільки себе пам’ятаю, я думала, що це моя норма»
У мене тривожно-депресивний розлад. За шість-сім років, відколи я знаю про діагноз, у ремісії я перебуваю уже втретє. Найцікавіше, що я завжди жила з цим станом і думала, що це моя норма. Мені здавалося, що всі люди так живуть, їм так само важко, просто вони якось краще справляються, а я лінива чи недостатньо стараюся. Я не розуміла, що це розлад, поки не пережила перший серйозний епізод, коли було важко встати з ліжка і бодай почистити зуби.
Зараз мій стан стабілізувався після курсу антидепресантів, який тривав майже два роки. Я щойно закінчила його під контролем психіатра. Якщо чесно, я трохи боюся, що все це повернеться знов. Раніше я думала: «А якщо в мене не буде постійної ремісії? Що, якщо мені знову стане гірше і знову знадобляться ліки?». В якийсь момент я відповіла собі: «Та окей». Зараз для мене важить почуватися добре тут і тепер.
Самопочуття — на першому місці, а все інше має додатися.
«Це космос — коли у тебе вихідний, і ти не прагнеш лежати весь день, а хочеш вийти на вулицю»
Довгий час я підтримувала себе медикаментами, завдяки чому почувалася фізично краще. І тільки зараз у мене з’явилися енергія і бажання, зник шалений опір до дій. Вперше за останні три роки я маю сили, а замість того щоб лягти й просити не чіпати мене, маю бажання вийти на прогулянку. Тепер я хочу виходити з дому не тому, що «треба дихати повітрям», а тому що я нарешті сама цього хочу.
Не знаю, як я почуватимуся далі, але зараз намагаюся зловити цей момент, зафіксувати відчуття і просто насолодитися ним. Це справді якийсь космос — коли у тебе вихідний, і ти не прагнеш пролежати весь день у ліжку, а реально хочеш вийти на вулицю, пройтися. Коли немає ресурсу — немає сил ні на мрії, ні на бажання, ні на плани. Зараз я ходжу на уроки плавання, бо маю сидячу роботу, і мрію колись поплавати в океані. Але я здатна на це лише тому, що перебуваю у стані великого ресурсу. Якщо мені стане гірше, я просто зупинюся.
«Ми маємо використовувати ресурси, які в нас є, щоб ділитися саме такими історіями»
Я ніколи не розповідала про «успішний успіх», бо в мене його немає.
Я могла б постійно виставляти фото, де я посміхаюсь без підпису, тільки тому, що такий контент більше лайкають, але я не тільки про це. Моє життя буває дуже різним, і мені важливо щиро ним ділитися.
Тому я так само писала про складні моменти й депресію. Часом виникала думка: «А нащо ти це всім розказуєш? Якщо не готова чути критику і непрохані поради, то не пиши про це». Але для мене це стало важливим, бо це велика частина мого життя. Мені здається , що ми маємо використовувати наявні ресурси, щоб ділитися саме такими історіями. Бо є люди, яким може відгукнутися такий досвід, і це стане для них поштовхом, щоб зайнятися власним психічним здоровʼям.
Коли я викладала для майбутніх фахівців із соціальної роботи, ми говорили також і про психічне здоров’я. Студенти готували інформацію про розлади, і після цього дехто казав мені: «У мене є підозра, що я маю таку ж проблему. Я ніколи раніше про це не думала і тепер не знаю, куди звернутися».
Надзвичайно цінно відкрито ділитися досвідом. Саме тому я свого часу прийшла до амбасадорів психічного здоров’я. Наше знайомство відбулося на форумі спільноти в Трускавці. Мені дуже сподобалося, що в цій спільноті від тебе не очікують, що ти маєш вмерти, але зробити. Кожен і кожна діють на рівні того, що вони об’єктивно можуть і на що мають сили. Хоча після перших зустрічей амбасадорів мене дуже сильно відкинуло назад: увімкнувся синдром самозванки, здавалося, що я роблю замало. Але зараз я намагаюся жити з собою в гармонії та дослухатися до свого ресурсу.
«Не давайте порад, якщо вас про це не питають»
Мене іноді просто обурює, як люди некоректно реагують на психічні розлади. Часто це відбувається несвідомо. Коли я відкрито кажу, що приймаю антидепресанти, я іноді помічаю в очах співрозмовника осуд або чую: «А що, не можна було інакше?». Особливо складно, коли у відповідь люди починають ділитися досвідом на кшталт: «Ой, у мене теж таке було, але я пішла в спортзал, і все пройшло». У таких випадках мені хочеться відповісти: «Серйозно? Ви думаєте, я не пробувала все це, перш ніж звернутися до лікаря?».
З одного боку, я не хочу, щоб люди боялися говорити про психічні розлади. З іншого, важливо не давати людям порад, якщо вони вас не просять про це. Коли людина ділиться тим, що переживає, наприклад депресивний епізод, краще проявити чутливість. Можна запитати: «Як ти почуваєшся? Чи можу я чимось допомогти?». Не треба казати: «Та ти все вигадуєш, просто візьми себе в руки. От я з двома дітьми і городом — і то змогла».
Екологічна підтримка звучить інакше: «У мене теж бували подібні періоди, і мені допомагало ось це. А що допомагає тобі?».
Нам усім потрібна самоосвіта. Ми живемо в час, коли навколо є колосальний обсяг інформації. І якщо ми все ще не маємо базових знань про психічне здоров’я — це вже наш свідомий вибір, а не випадковість.
«Якщо в людини болить нога, вона не біжить марафон, а відпочиває. Чому ж із психікою має бути інакше?»
Найважливішим етапом у моєму житті стало те, що я навчилася себе підтримувати і зупиняти внутрішнього критика. Я перфекціоністка, класична «відмінниця», якій завжди треба було робити все на найвищому рівні. Через це мені було надзвичайно важко не вимагати від себе максимуму і дозволити собі бути слабкою. Раніше, коли мій стан відкочувався назад, я починала звинувачувати себе, бо була переконана, що недостатньо старалася. Але ця критика в моменти погіршення стану взагалі не допомагає.
Мені допомагає мислення про психічні розлади як про фізичне здоров’я. Якщо в людини болить нога, вона не біжить марафон, а відпочиває. Чому ж із психікою має бути інакше? Незалежно від того, скільки разів у мене починатиме боліти нога, я щоразу її лікуватиму. Завдяки роботі з психотерапевткою, мене більше не мучить совість за те, що я відпочиваю. Що б не говорив мій внутрішній критик, я відповідаю йому: «Почекай, я зараз полежу, а поговоримо ми потім». Щоправда, якщо добре полежати, він зазвичай затихає.
Магія, яка в мене спрацьовує — дати собі можливість побути «на дні», не вимагати від себе дій, які потребують навіть мінімальних зусиль. Радити повністю знесиленій людині «піти погуляти» — це несерйозно. Коли у мене немає сил, мій максимум — сходити в душ або зробити каву і повільно її пити.
Для мене життя зараз — це наче скретч-карта світу. Шматок за шматком я монеткою стираю цю карту, відкриваю собі нове й думаю: «Боже, який світ гарний!». Але я не можу терти все одразу. Мені треба оцінити, куди йти, чи подобається мені це, чи відчуваю я комфорт. Я вчуся бути максимально чутливою до себе, давати собі право на слабкість. І саме це для мене зараз працює.
