Історії життя із розладами психічного здоров'я

29 Січня 2025

«Не бійтеся бути собою. Світ змінюється, коли ми змінюємося самі»: історія амбасадора Олексія

{{ slide + 1 }} / {{ sCount }}

Амбасадор психічного здоров’я MH4U Олексій Скрипаченко — музикант, блогер і позаштатний консультант ВООЗ. А ще — чоловік з шизофренією та порушенням зору. Про життя з розладом, самопідтримку та подолання стигми навколо психічного здоров’я — у цій історії.

“Настав той момент, коли я можу говорити про свій розлад відкрито”

Олексій доєднався до програми Амбасадорів у 2023 році, на першому Форумі амбасадорів та амбасадорок психічного здоров’я. Зізнається: навіть після того, як уже став частиною спільноти, не одразу зміг відкрито ділитися своїм досвідом. Але участь у різних заходах допомогла йому подолати самостигму.

“У мене F20, шизофренія параноїдної форми. Але при тому — я веду прямі трансляції, у мене є аудиторія. Я весь час думав про те, що ж буде, коли аудиторія усвідомить, що в мене цей діагноз? Але врешті я вирішив діяти і не зволікати. Нічого страшного: значить настав той момент, коли я можу говорити про свій розлад відкрито і не повинен цього боятися. Навпаки: я повинен до останнього доводити, що є позитивні приклади. Що попри діагноз, я веду свій проєкт, пишу пісні…”.

Усвідомлення розладу

Прояви розладу, за словами Олексія, “почали накочуватися поступово”. З одного боку, він і його оточення спостерігали, як Олексій “став краще вчитися, стверджував, що краще бачить, і всі навколо справді почали в це вірити [в Олексія порушення зору – авт.]”. Але водночас, він міг бути агресивним, часто вдавався до суперечок і втратив відчуття страху. Згадує: “Здавалось, що у мене з‘явилась сила. Я міг іти рельсами і був переконаний, що можу не зійти з рельсів, бо потяга не існує”. Більшість проявів розладу Олексію здавалися нормою.

“А батько вже бачив, що це не норма. Він хвилювався про мене, але боявся діяти. Адже стигматизація була страшенна, а він розумів, що син має потрапити до лікарні. Батько боявся лікарні як вогню, тож не звертався за допомогою”, — ділиться амбасадор.

“Історія мого усвідомлення розладу почалася з двох криз, коли мені було 20 і 21 рік”, — розповідає Олексій і додає: “У стаціонар я потрапляв після викликів швидких, бо був небезпечний. Не хочу і не маю права говорити більше, але зараз мені від однієї згадки про це дуже погано. Якби у мене зараз сталось загострення, то я одразу це відчув би і біг у лікарню. А тоді я не усвідомлював цього, тому наступив двічі на ті ж граблі. На жаль, мої рідні та близькі теж цього не розуміли”.

У лікарні Олексій вперше дізнався про свій діагноз — параноїдну шизофренію. Під час першої госпіталізації у стаціонар через брак розуміння свого стану чоловік перервав лікування. Однак, уже через два місяці випадки загострення призвели до повторного потрапляння у стаціонар. Тоді він провів у лікарні майже рік.

Олексій згадує: лікарі не одразу змогли підібрати для нього правильне лікування. Це був важкий для нього час: окрім негативних проявів самого розладу, чоловік зіткнувся з випадками булінгу та фізичного насильства.

“На жаль, я багато кричав. Мене прив’язували. Але я запитую в себе: чи могли люди витримувати ті крики? Працівники зривалися на мені і робили це по-різному: один черговий зчиняв наді мною тортури. Вночі, наприклад, він міг мені вологого рушника в горло встромляти, щоб змусити мовчати, або ж надавлював на очі, щоб я отримав больовий синдром і перестав кричати”.

Олексій також згадує про інші прояви фізичного насилля з боку медичного персоналу та наголошує: “Це згадувати важко, але я цим хочу ділитися, тому що такого не повинно бути в майбутньому. Це ж для того амбасадори й існують, щоб про такі випадки розповідати, щоб цього в майбутньому не відбувалося!”.

Водночас, амбасадор психічного здоров’я переконаний: звертатися за допомогою — важливо та необхідно. Негативний досвід не зміг підірвати його довіру до фахівців:

“Я нормально ставлюся до лікарів. Розумію, що певний фельдшер чи санітар, який мене ображав — люди. Не виходило у них бути лагідними до мене, коли я був у загостренні, кричав на все відділення та спати нікому не давав. А вони ж не залізні, тому і зривалися. Власне лікарі мені нічого не робили поганого. Вони шукали способи допомогти мені”.

Життя з розладом

Життя з психічним розладом — це щоденні виклики, яким Олексій вчиться давати раду. Одним із ключових моментів у його житті стало усвідомлення важливості регулярного моніторингу стану, своєчасного лікування та підтримка психолога.

Чоловік зазначає: прояви його розладу пов’язані в основному з імпульсивністю та “надмірною емоційністю, з якою я борюсь, страждаю, мучусь, далі підіймаюсь і борюсь”. Крім цього, у нього проявляються депресивні стани. Поступово він навчився приймати себе та знаходити ефективні методи самодопомоги.

“Я аналізував, що мені найбільше допомагає у повсякденному житті, коли проявляється тривога, апатія чи щось інше. Я завжди намагаюся визначити причину негативного стану. Коли визначаю причину, то весь стан, як правило, кудись зникає”.

Також Олексій ділиться, що побутові справи часто призводили до загострення депресивних станів і роздратування. Тому щоб дати раду цьому, амбасадор знайшов людину, яка допомагає йому з прибиранням і приготуванням їжі.

Крім того, Олексій вважає, що соціалізація є ключовою у відновленні людей із психічними розладами. Завдяки різним видам підтримки у галузі психічного здоров’я (наприклад, мобільним мультидисциплінарним командам або групам рівний — рівному) він отримав не лише професійну підтримку, але й знайшов нових друзів і однодумців.

“До мене команда приїздила декілька разів, але здебільшого я сам, за власним бажанням, до них їздив”, — згадує Олексій і додає: “Мультидисциплінарні команди — крутий сервіс. Мене дуже радує, що в Україні він існує, що він з таким підходом до людей”.

За словами Олексія, у команді, яка допомагає йому, троє працівників: медсестра, психолог і психіатр. Крім того, “у команді зазвичай є соціальний працівник (цю функцію у випадку Олексія виконувала зазвичай психологиня), який допомагає вирішити проблемні ситуації: наприклад, звернутися за юридичною допомогою чи розібратися в сімейних стосунках”.

“Це прекрасно, бо психіатр раз на тиждень тебе бачить, медсестра може будь-яке направлення дати, у тебе завжди безкоштовно є психолог. Вона допомогла мені комунікувати з батьком. Крім того, це сприяє активності у соціумі — піти в кіно з психологом або на групу підтримки. Це і про творчість, бо я, наприклад, показував на групі рівний — рівному свої пісні, підтягувались й інші учасники, ділилися віршами…Це все чудові моменти”.

Зрештою, така підтримка дає свій позитивний результат:

“Раніше я боявся відкрито говорити про свій діагноз, навіть з близькими людьми. Але сьогодні усвідомлюю: це не вирок. Це лише частина мене, яка не визначає моєї особистості. На групах ми і про лікування говорили, і про професії, і про якісь життєві ситуації. Допомагали один одному. У мене було багато ідей, як покращити людям життя, я ділився, інші мені були вдячні і навпаки — хтось мені підказував якісь моменти. Знаєте, що дуже важливо? Важливо усвідомлювати, що ми такі не одні”.

“Я хочу, щоб люди менше стигматизували один одного”

Усвідомлення того, що люди з психічними розладами переживають схожі труднощі та виклики, стало дуже цінним для Олексія, адже впродовж свого досвіду життя з розладом він часто стикався зі стигмою та самостигмою.

“Хочеться поділитися, але при цьому така пересторога, тому що думаєш: а як же воно повпливає на мою діяльність? Крім того, мій батько важко сприймає діагноз: він мене поважає, любить, але не може для себе до кінця зрозуміти, що зі мною відбувається. Він цього боїться — боїться мого діагнозу.

Я завжди думав, що поки він живий, я публічно не буду розказувати, що в мене шизофренія. Але зрештою, ми з ним поговорили, я спитав, як він ставиться до того, що я буду амбасадором психічного здоров’я. Він сказав, щоб я займався цим, якщо мені це потрібно. А завдяки участі у Форумі амбасадорів психічного здоров’я та тренінгу Quality Rights від ВООЗ, мені нарешті стало зрозуміло, що можна бути амбасадором, не обов’язково вказуючи свій діагноз, але говорячи про права людей та їх порушення, про загальний стан справ”.

Сьогодні Олексій — амбасадор проєкту “Психічне здоров’я для України” і допомагає людям прийняти свої стани та долати стигму. Він публічно ділиться своїм досвідом життя з шизофренією, розповідаючи іншим про те, що відкрите обговорення стереотипів і стигми може стати першим кроком до їх подолання.

“Я дуже люблю людей і хочу, щоб вони не мучились, а прийняли свій розлад. Я хочу, щоб люди менше стигматизували один одного. Той, хто готовий і вміє слухати, той почує мене.

Шизофренію досі сприймають, як вирок. В уяві багатьох постає образ якогось маніяка або ж людини, яка бігає по вулиці, кричить на всіх, чи співає і матюкається. Тому мені хочеться пояснити, що це стереотипи. Так, загострення розладів бувають, але лікування і підтримка дозволяє жити з ними. З шизофренією живуть багато людей, просто не всі можуть про це розповідати”.

Олексій зізнається: у його житті були моменти, коли суспільна стигма здавалася надто сильною та заважала рухатися до відновлення.

“Останнє, що запам’яталося найбільше: у чаті будинку я написав: “Вибачте, я слабозорий, погано бачу”. А мені на це сусід відповів: “Ти не слабозорий, ти слабодумаючий, тобі треба в дурку”. Людина написала це в чаті, в якому частина сусідів навіть не знає, як я виглядаю. У нас була суперечка, я намагався спокійно на це реагувати, але таке все одно закарбовується”.

Крім того, Олексій додає, що часто стикається зі стигмою та недоречними коментарями щодо порушення зору. Однак, такі випадки хоч і ображають, але додають мотивації продовжувати боротьбу та публічні виступи.

“Мене надихає опір суспільства”

Основною потребою громадської діяльності Олексій називає бажання бути почутим і кинути виклик суспільству:

“Мене надихає опір суспільства. Я хочу зіткнутися лоб до лоба з нерозумінням”.

А ще — амбасадор бачить велику користь у тому, щоб відкрито говорити про власний розлад. За його словами, це дозволяє знайти підтримуюче оточення та допомагати іншим.

“Мені зазвичай радили нікому не розказувати про свій діагноз. У мене щодо цього завжди був супротив: я плюс-мінус на другому тижні знайомства розповідав людині прой розлад. І майже ніколи не отримував негативної реакції. За весь час тільки дві людини відмовилися зі мною спілкуватися, до того ж це було толерантно, нормально. Людина каже: “Я знаю, що це за діагноз, я з тобою спілкуватися не буду”. А я у відповідь: “Це твоє право”.

Одного разу на творчих зустрічах у Вінниці Олексій познайомився з іншим чоловіком з шизофренією. Згодом вони почали спілкуватися, коли той лежав у лікарні, але відмовлявся від допомоги. Тоді Олексій — у переписці — почав наводити своєму знайомому приклади інших людей, ділитися власним досвідом. Зрештою, це допомогло знайомому прийняти розлад і отримати необхідне лікування та групу інвалідності. Одного дня Олексію прийшло повідомлення:

“Дякую, що ти мені пояснив, що я маю розлад. Бо я ніколи не міг подумати, що це насправді. Мені здавалося, що мене навмисно у лікарню запроторили”.

Окрім своєї просвітницької діяльності, Олексій займається блогерством і музикою. Під псевдонімом «І-ней» він створює пісні на здебільшого соціальні та особисті теми. Для нього музика стала своєрідною терапією та способом донести свої думки до світу.

Олексій згадує свої перші виступи перед аудиторією, коли він ще боявся реакції людей. Проте, музика стала для нього мовою, якою він говорить про найважливіше.

Інший його проєкт — це канал “Язикатий Хвесь”, створений для обговорення в чат-рулетці різних цікавих для Олексія тем: філософії, релігії, світогляду тощо. На ньому — майже 30 тисяч підписників/ць.

“Зазвичай ми вибираємо для спілкування росіян. Але крім того, там можна знайти українця, який виїхав, можна знайти українця в Україні. І таким чином, будуючи діалоги, можна монетизувати своє вміння говорити. Через порушення зору мене не брали на роботу, тому щоб не бути у злиднях і заробляти на свої потреби, я прагнув чимось зайнятися”.

У планах Олексія — створити TikTok-канал під назвою “Виклик”, де він розповідатиме про життєві труднощі, з якими стикається та буде долати стигму.

“Я хочу, щоб люди не боялися звертатися за допомогою і приймали свої стани. Хочу показати, що успіх можливий, навіть якщо ти маєш діагноз, який лякає інших”.

Автор

Крістіна Бут

Амбасадорка психічного здоров'я MH4U. Людина з досвідом життя з депресією. Журналістка, викладачка та голова громадської організації "Бути", основною метою якої є інформаційна та психологічна підтримка людей з досвідом втрати та горювання.

Переглянути усі статті

поділитися в соцмережах

facebook

twitter

коп. посил.