Історії життя із розладами психічного здоров'я
21 Травня 2026
«Коли я почав розуміти, як працює мій мозок, життя стало легшим». Історія амбасадора Романа.
психічне здоров’ясамодопомогасамосприйняттяамбасадори психічного здоров’я
Роман Коваль — 3D-візуалізатор, автор блогу та бази знань про нейровідмінність Cortexplain, амбасадор психічного здоровʼя проєкту «Психічне здоровʼя для України».
Роман живе з розладом дефіциту уваги та гіперактивності, аутизмом, депресією та тривожністю.
У цій розмові він розповів про свій шлях діагностики у дорослому віці, життя з нейровідмінністю, батьківство та пошук підтримки у спільноті амбасадорів.
«Я думав, що так живуть усі»
У 2023 році від інфаркту помер мій тато. Це стало останньою краплею. На той момент я вже кілька років погано спав, жив у постійній тривозі, але не дуже цікавився темою психічного здоров’я і не розумів, що зі мною відбувається. Тоді я вперше пішов до психіатрині.
Мені діагностували депресію, багаторічну тривожність і запідозрили РДУГ. Я проходив різні тести, клінічні інтерв’ю, опитування — і зрештою отримав офіційний діагноз. Почав медикаментозну терапію. Стало легше, але психіатриня наполягала ще й на психотерапії. У психотерапію я пішов аж наприкінці того року.
Саме психотерапевтка першою запідозрила, що в мене може бути аутизм. Мабуть, коли медикаменти трохи приглушили прояви РДУГ, на поверхню почали виходити інші ознаки. Офіційний діагноз — синдром Аспергера або за МКХ-11 розлад аутистичного спектра (РАС) — я отримав у квітні 2025 року, буквально за місяць до народження сина.
«Коли я дізнався про свої діагнози, багато подій із дитинства раптом стали зрозумілими»
Я дуже вчасно прийшов у психотерапію. На початку 2024 року депресія в мене була на піку. Це справді було важко, і справа вже дійшла не просто до думок про самоушкодження — у мене був план. Тоді мені підвищили дозу антидепресантів.
Психотерапія реально допомогла мені вибратися з цього стану. У 2025 році стало значно краще. Ми навіть пробували з психіатром поступово відмовлятися від антидепресантів, але депресія почала повертатися, тому зараз я знову на лікуванні.
«Я почав переосмислювати все своє життя»
Коли я дізнався про РДУГ і загалом свою нейровідмінність, я почав дуже глибоко це вивчати. Хотілося зрозуміти, як працює мій мозок, чому я все життя почувався «не таким».
Я завів блог у Threads і почав писати про свій досвід. На мене почали підписуватися люди. І в якийсь момент я зрозумів, що хочу зробити щось більше, ніж просто блог.
Так з’явилася база знань про нейровідмінність — окремий сайт, куди я почав завантажувати свої статті. Потім я познайомився з програмісткою, у якої був Telegram-бот із тестами на РДУГ, РАС і депресію. Ми об’єднали наші напрацювання в спільний проєкт.
Зараз у нас є сайт Cortexplain — це база знань про нейровідмінність, яка містить українізовані тести й AI-помічник, навчений лише на наших матеріалах. Ми спеціально зробили так, щоб він не використовував інформацію з інтернету.
«З ліками від РДУГ в Україні сумно»
Про медикаментозне лікування РДУГ в Україні не дуже люблять говорити публічно, бо з ліками в нас реально проблема.
Перша лінія лікування РДУГ — стимулятори. Існує кілька видів, хоча в Україні зареєстрований лише один, і він не дуже доступний. Оскільки дорослих із РДУГ довго взагалі не діагностували, виробники, здається, навіть не розуміють реального попиту.
Для дітей існують державні програми підтримки, а дорослі — «крутяться, як можуть». Хтось дістає ліки через знайомих, хтось через перекуп.
Друга лінія лікування — нестимулятори. Але їх теж майже немає. Це сумно, але я сподіваюся, що ситуація з часом покращиться.
«Усі сигнали були ще в дитинстві»
Зараз, коли я озираюся назад, мені дивно, що я так довго не задумувався про діагностику, адже були всі сигнали наявного розладу.
Я ніколи не міг довго працювати в офісі. У якийсь момент накопичувалося сенсорне перевантаження: тиснули шуми, люди, з’являлися тривога та мігрені — і я просто звільнявся. Під час пандемії COVID я почав працювати вдома і зрозумів, наскільки мені стало легше. Я можу контролювати шум і світло постійно. Я інтуїтивно почав шукати шляхи адаптації ще до того, як дізнався про діагноз.
Навчання теж було дуже важким. Я закінчив школу, університет, але це давалося величезною ціною. На лекціях я буквально виснажувався, не міг концентруватися довше кількох хвилин, постійно хотів спати.
І найгірше — я не розумів, чому це зі мною відбувається.
Мені завжди здавалося, що всі люди знають якийсь невидимий код спілкування, якого я не розумію. Смолтоки, натяки, підтексти — я цього не вловлював.
Через це люди часто сприймали мене як грубого чи непривітного. Найбільше мене нервувало, коли люди додумували сенси, яких я не вкладав у свої слова. Я спілкуюся, передаючи інформацію буквально. Я все життя почувався ніби поза групою.
У школі й університеті я постійно почувався інакшим. У дитинстві друзів у мене майже не було. Я тікав у книжки, LEGO, комп’ютерні ігри.
«Ми не намагаємося вгадувати потреби одне одного. Ми вчимося говорити про них прямо»
Мені дуже пощастило з дружиною. Вона справді намагається зрозуміти мій досвід. Ми багато говоримо одне з одним: буквально регулярно робимо «чекап» наших стосунків.
Ми вчимося говорити прямо. Наприклад, якщо їй важко з дитиною, вона прямо каже: «Я не стягую, підміни мене». Якщо в мене сенсорне перевантаження, я теж кажу про це прямо.
Дитина — це дуже важко навіть для нейротипових людей. А для людини з РАС і РДУГ це може бути надзвичайно виснажливо. Але це бажана для нас дитина. Я люблю свого сина і мені подобається проводити з ним час. Іноді це навіть допомагає мені перемикатися від роботи.
«Спільнота врятувала мене від самотності»
Одна з активностей, які дуже допомогли мені після діагностики, — це комунікація у блозі та спільноті нейровідмінних людей у Threads. Спілкування з ними дало мені відчуття, що я не один.
Мені дуже подобається, що в цій спільноті люди легко знайомляться, підтримують одне одного, діляться досвідом. Навіть великі блогери можуть просто написати тобі: «У тебе класний сайт, поспілкуймося».
Згодом, коли я дізнався про амбасадорську програму MH4U, то одразу зрозумів, що хочу бути її частиною.
У мене вже тоді була внутрішня потреба робити щось більше. Я не знав, чим саме можу бути корисним програмі, але хотів долучитися. Зараз я беру участь у різних ініціативах, інтерв’ю, освітніх проєктах.
І для мене дуже важливо, що в своєму біо я можу написати «амбасадор MH4U». Для мене це про відповідальність. Люди починають інакше сприймати твої слова, коли ти говориш від імені спільноти.
«Якщо ми не говоримо про емоції, це не означає, що ми їх не розуміємо»
Один із найбільших міфів про розлади аутистичного спектру, що вони нібито мають «вигляд». Що ти можеш подивитися на людину і зрозуміти, чи є в неї аутизм, чи ні. Цей міф сформували фільми і серіали, які репрезентують нейровідмінність доволі вузько. Насправді аутистичний спектр набагато різноманітніший.
Інший популярний міф: РАС означає інтелектуальні порушення. Це неправда. Інтелектуальні порушення — це окремий діагноз.
І ще один дуже поширений міф: люди з аутизмом не мають емпатії. Це теж не правда. Ми відчуваємо емоції інших, можемо співпереживати й розуміти чужий біль. Те, що ми не завжди виражаємо це так, як очікують нейротипові люди, не означає, що ми нічого не відчуваємо.
«Знати, хто ти — ключ до кращого життя»
Я б дуже хотів, щоб люди не боялися цікавитися собою. Бажання зрозуміти свою природу — це нормально.
Не варто нехтувати психічним здоров’ям. Якщо є симптоми, щось у житті постійно болить або не працює — це не треба просто терпіти. Навіть у дорослому віці не пізно дізнатися про себе більше.
До діагностики я навіть не усвідомлював, наскільки мені важко жилося. Коли я почав розуміти, як працює мій мозок, життя стало значно легшим.
