Історії життя із розладами психічного здоров'я
12 Грудня 2025
«Говорити про свої розлади страшно, але це дає силу». Історія амбасадорки Поліни
окррдугпсихічне здоров’ясамодопомогасамосприйняття
Поліна Абражевич — біологиня, амбасадорка психічного здоров’я проєкту «Психічне здоровʼя для України» та людина, яка відкрито говорить про свій досвід життя з психічними розладами. Вона живе з кількома розладами: біполярний афективний, дефіциту уваги та гіперактивності та межовим. Водночас вона вже багато років у стійкій ремісії щодо РХП та ОКР.
У цьому інтерв’ю ми говоримо про шлях до відкритості, страхи й полегшення та те, як особиста історія може руйнувати стигму й допомагати іншим.
«В той час це було дуже стигматизовано, тому абсолютно ніхто з близьких не знав, що я лікуюсь»
Як почався ваш шлях діагностування?
Найперше мені діагностували РХП. Труднощі зʼявилися ще до мого повноліття і тому офіційного діагнозу в мене довго не було. У 18 років в мене почалася вже анорексія, яка перейшла в булімію. Через важкий стан я вирішила звернутися по допомогу.
Першою лікаркою, до якої я пішла, була дієтологиня. Вона мене перенаправила до психотерапевтки, а та до психіатра. В той час це було дуже стигматизовано, тому абсолютно ніхто з близьких не знав, що я лікуюсь.
А коли ви вирішили розказати про це?
Родина дізналася, на жаль, випадково. Вони побачили сліди самопошкоджень. Тоді я все пояснила і сказала, що вже отримую допомогу.
Публічно розказати про свій досвід я довго планувала. В цьому дуже допомогла амбасадорська програма. Вона показала, що люди можуть жити з психічними розглядами відкрито, і це не соромно.
Як на вас вплинуло те, що ви перестали приховувати, що живете з розладами?
Я ніколи не пожалкую про це, але в соціальному плані це важко, бо це назавжди. Не можна вийти і сказати: “Я просто пожартувала, немає в мене психічних розладів”.
Родина мене підтримала. Ба більше, моя мати, поки була жива, теж доєдналася до боротьби зі стигмою зі мною на рівних, як родичка людини з психічними розладами. Це стало дуже важливим моментом для нашої родини.
Існує упередження, що після розкриття діагнозу всі проблеми зникають… Але ні. Сором, провина, тривога залишаються, інколи навіть посилюються. Однак, можливість бути собою для мене все ж таки важливіша.
«Я щаслива, що живу відкрито, і не проміняла б це на уникання ризиків»
Що б ви порадили людям, які сумніваються, чи розповідати про свої психічні розлади?
Я би радила ділитися своїм досвідом тільки тоді, коли це справді комфортно. Це може бути поступовий шлях: спершу — з людьми, яким довіряєш, потім, можливо, — з ширшим колом.
Для мене публічне відкриття діагнозу стало важливою подією. Я пам’ятаю, як усі мене вітали, як купила собі тортик і два дні ходила в піднесенні. Але потім прийшло інше розуміння: життя змінилося, і тепер мені жити з цією відкритістю щодня. До цього треба бути морально готовою. Стигма не зникає за один момент.
Я щаслива, що живу відкрито, і не проміняла б це на комфорт чи уникання ризиків. Але відкритість може приносити і складні емоції. Мені дуже допомогло те, що напередодні я була в психотерапії й могла обговорити, коли та як зробити цей крок.
Часто публічність героїзують. Є очікування, що раз ти розповіла про свій діагноз, то більше не соромишся, не боїшся, завжди смілива і тобі легко говорити про труднощі. Але це не так. Щоразу, коли я ділюся своєю історією, мені все одно страшно. Просто зараз я можу з цим страхом впоратися — завдяки терапії, підтримці спільноти й добрим людям поруч.
З якими стереотипами щодо своїх психічних розладів ви зіштовхувалися?
Зі всіх моїх психічних розладів немає жодного, про який би не існувало стереотипів. Про людину з РХП найчастіше думають, що вона має дуже мало важити. І якщо з анорексією я дійсно важила менше норми, то з булімією моя фігура була абсолютно звичайною.
Про людей з ОКР існує думка, що вони завжди мають порядок в домі. Але ні. В мене вдома був безлад навіть при ОКР. Тому що цей розлад має різні форми.
Про людей з БАР існує думка, що вони дуже творчі. Хоч це і позитивний стереотип, але він шкодить не менше негативних, оскільки він хибний. Будь-який стереотип не дозволяє побачити людину.
«Я бачу зміни в суспільстві, коли люди наважуються чесно говорити про свій стан»
Коли ви зіштовхуєтесь зі стереотипами зараз, чи намагаєтеся пояснювати людям, що з цим колективний сприйняттям не так?
Мені важливо говорити з людиною про її психічне здоров’я уважно і без знецінення. Якщо хтось каже: «У мене депресія», хоча має на увазі просто сум чи втому, — я не поспішаю виправляти. Навпаки, важливо показати, що його почуття значущі й добре, що він помічає зміни у своєму стані.
Зазвичай я уточнюю, що відбувається насправді, і пояснюю, що звернутися до психолога чи психотерапевта — це нормально й корисно, навіть якщо йдеться не про розлад, а про труднощі. Бо турбота про себе потрібна будь-коли.
Інколи ж виявляється, що за «жартами» справді стоїть депресія, просто людині страшно сказати про свої переживання серйозно. І тоді розмова стає першим кроком до допомоги.
Я все більше бачу, як змінюється суспільство, коли люди наважуються чесно говорити про свій стан і не ховати його за посмішками.
Що для вас змінилося з потраплянням в програму амбасадорів психічного здоров’я?
Мені подобається виступати на публічних заходах. Спочатку це було дуже страшно і незвично: говорити публічно про те, про що я соромилася сказати навіть в родині. Але потім я зрозуміла, що це дає відчуття сили. Ба більше, справді руйнує стигму. Я не можу передати словами, що відчуваю, коли після мого виступу хтось з залу каже: «Слухай, в мене теж так».
Я почала свій шлях амбасадорки з відвідування загальних зустрічей, а потім в мене з’явилася ідея створити групу підтримки «рівний-рівному». Проєкт “Психічне здоров’я для України” мене підтримав і допоміг з супервізією. Таким чином вже понад два роки я веду онлайн-групу підтримки для людей з психічними розладами.
Для мене група стала дивом. Спершу я дуже переживала, чи зможу підтримувати стосунки тривало, чи зможу ділитися відкрито своїми переживаннями та обговорювати складні теми. Я не очікувала, що завдяки групі в моєму житті з’явиться стільки позитивних змін. В мене є і психотерапія, і медикаментозне лікування, але група дає надію і більшу відповідальність. Це для мене дуже важливий тип підтримки. І мені дуже цінно, що в Україні він з’явився. Тоді, коли ми починали, ми були одними з перших.
Якби до вас прийшла людина, яка хоче відкрити власну групу підтримки, на що б ви порадили звернути увагу?
Найперше — правильно оцінити свій ресурс та можливості. Група — це важливо й цінно, але тільки якщо на це вистачає сил. Організувати групу означає домовитися з собою стабільно виділяти на неї час, зробити пріоритетом.
Також важливо впевнитися у власній стабільності. У багатьох посібниках наголошується, що якщо людина перебуває в гострому стані чи кризі, варто порадитися з психотерапевтом або психіатром, щоб зрозуміти, чи не краще трохи зачекати.
Важливо також врахувати, що у форматі «рівний-рівному» ведучий також є учасником. Це не лише адміністративна робота чи організація зустрічей, а й участь у них на рівних, ділення досвідом.
І, звичайно, велике значення має підтримка спільноти. В амбасадорській програмі є інтервізії й супервізії, де ми можемо обмінятися досвідом і отримати підтримку. Це дуже допомагає зокрема й перед запуском групи: визначити формат, відповісти на технічні питання, зрозуміти, де шукати учасників, як організувати зустрічі, де знайти приміщення тощо.
«Життя людини не обертається довкола діагнозу»
Що б ви хотіли, щоб люди знали про вас не як про амбасадорку?
За фахом я біологиня. Нині займаюся переважно питаннями психічного здоров’я — вже як експертка за досвідом і ведуча груп «рівний-рівному». Також я маю вищу освіту, працювала за фахом і досі працевлаштована як інженерка в науковій установі.
І я точно можу сказати, що психічні розлади не займають 100% мого життя. Я згадую про свій діагноз лише тоді, коли діяльність напряму цього стосується. Решта мого життя виглядає так само, як життя будь-якої іншої людини.
І це особливо важливо проговорювати: життя людини не обертається довкола діагнозу.
У людини з розладом є інші соціальні ролі. Я біологиня, донька й сестра. Розлад — це важлива частина мого досвіду, але не визначальна.
І ще я люблю нагадувати, що психічне здоров’я є у всіх. Воно може погіршуватися чи покращуватися, і це природно. Це не щось, що мають тільки люди з діагнозами. Це частина життя кожного, і вона потребує уваги, підтримки й роботи.
