Найважливіше про психічне здоров'я
Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я

«Шукати підтримку, спілкуватися, жити – це ключ до кращого самопочуття» – історія Наталії. Програма Амбасадорів психічного здоров’я

{{ slide + 1 }} / {{ sCount }}

Відчувати світ через відстань, не відчувати себе, боятися померти. Наша Амбасадорка розповідає, як вона справилася з дереалізацією, деперсоналізацією та панічними атаками. Вона переконана, що жити, відчуваючи всі барви життя, – це право кожного, а не привілей.

Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?

Мене звуть Наталя, мені 23 роки. Я працюю на фрілансі, а також займаюсь волонтерством. Нещодавно я закінчила навчання на психологічному факультеті і почала вивчати тему терапії. Так я познайомилася з темою психічного здоров’я, а зрозуміти його важливість у власному житті мені довелося десь у 19 років. 

Чи сталась з вами якась важка/переломна подія, яка передувала першим симптомам розладу?

До цього я дуже активно проводила час: грала у КВК, волонтерила та брала участь у всіляких проєктах. Через участь у “Лізі Сміху” у мене виникли проблеми із навчанням, що викликало у мене сильну тривогу. Моя перша панічна атака сталася під час сесії, вона розвивалася протягом цілого дня. Коли стан досяг свого піка, мені здавалося, що я вмираю. Я не зрозуміла, що зі мною відбувається і викликала швидку: так я потрапила у державну лікарню.

Чи зверталися ви по фахову допомогу?

Після перевірки у невролога мене направили до психолога, досвід взаємодії з яким мені не сподобався. Ймовірно там працював спеціаліст “старої школи”, який намагався мені пояснити, що мені потрібно “не паритися”. Звернувшись до психіатра, я отримала діагноз з використанням неактуальної термінології, щось типу “істеричного неврозу”. Призначені лікарем ліки – валеріанка і гліцин. Це був болючий досвід, коли ніхто не пояснив мені, чим є панічні атаки, тож я вишукувала всю інформацію в інтернеті самостійно. Вони, на щастя, не були дуже часті, проте з’являлися у відповідь на тригери, наприклад, шум натовпу, яких мені довелося уникати.

Через якийсь час у мене почалася постійна дереалізація та деперсоналізація. Це виявилося ще страшнішим, оскільки я не мала ніяких знань на цю тему, але мала лише негативний досвід контакту із фахівцями. У Youtube мені вдалося знайти людей, які переживали те саме і давали рекомендації. Але оскільки ці стани у мене не проходили, я звернулася до приватних психотерапевтів.

Як проявлялися ваші проблеми зі здоров’ям?

Дереалізація – це відчуття нереальності того, що відбувається. Між мною і світом наче з’являлася відстань: приглушені кольори, шуми, сповільнювався або прискорювався час. При деперсоналізації я почувалася так, ніби я це не я, або що я дивлюся на себе збоку, або що моє тіло – не моє. Ці стани не обов’язково є критичними, але можуть часом бути частиною серйозних діагнозів та змінюють твоє сприйняття світу. Панічні атаки мали різні ступені прояву, а після них з’являлося ще й відчуття сорому за те, що інші люди бачили таку твою поведінку. Прискорення серцебиття, враження, що у тебе сповільнюється пульс чи що тобі важко дихати, потемніння в очах.

Як ви наважилися знову звернутися за допомогою до фахівця?

Я звернулася за порадою до друзів, адже тоді терапія не була так розвинена та популярна, скоріш стигматизована, тож контакти лікарів передавалися від людини до людини. З рекомендованим спеціалістом мені також не сподобалося працювати, оскільки я вкотре не отримала пояснень, що таке панічні атаки та тривожний розлад. Мій стан погіршувався, частішало уникнення та дереалізація, тому я вирішила, що хочу це змінити. Я почала самостійні пошуки та звернулася до лікаря вже не старшого покоління, а ближче до мого віку. Від неї я відчула валідацію, прийняття, підтримку і особливий контакт, який дав мені зрозуміти, що я хочу з нею працювати, і остаточно ця терапія мені допомогла. Також я усвідомила, що мої стани мали свої передумови: тривожність з дитинства, невміння відпочивати, відсутність навичок саморефлексії. Додатково впливала стигматизація та відсутність знань оточення щодо теми психічного здоров’я. Я розуміла, що люди навколо не знають, що зі мною відбувається.

Як довго тривало ваше одужання і що спрацювало у вашому випадку?

Панічні атаки пройшли за рік, а дереалізація – за пів року. Саме тому я продовжувала відвідувати терапію, бо це працювало. У тривожності з уникненням панічних атак мені допомогла нормалізація: розуміння, що те, що відбувається, це не критично. Коли я перестала приділяти цьому уникненню та тригерам стільки уваги, мені полегшало. Шукати підтримку, спілкуватися, жити – це мій ключ до кращого самопочуття. Терапія спрацювала, я почала змінювати свої погляди, здобувати нові навички, зрозуміла, що я хочу, тому продовжила терапію для себе, але знаю, що вона має мати свій кінець.

Яким було ваше життя до розладу і як воно змінилося через нього?

Це було звичайне студентське активне життя. Вечірки у місті, нові компанії, волонтерська і культурна активність. Поїздки влітку на різні програми, подорожі Україною, фестивалі і так далі. Вже під час панічних атак і супровідних станів почалось уникнення багатьох подій і заходів: я відмовлялася від участі через страх погіршення симптомів. Уникнення неприємних чи жахаючих подій хоч працювало, але ставало звичкою та значно обмежувало життя.

Чи помітили ваші близькі зміни у вашому стані? Як вони реагували?

Найпомітніші були самі панічні атаки, але вони частіше траплялись на самоті, тому і не були особливо помічені. А от спроби обговорити мій стан мали доволі різний результат. Наприклад, реакція близьких була більш знецінююча, мабуть, через відмінність нашого виховання та табуйованість цієї теми в їхньому оточенні. Вони не мали вичерпної інформації про психічне здоров’я і сприймали певні складнощі як “смертельний вирок”. А мені лиш було потрібно, щоб близькі визнали, що те, що я переживаю, – нормально. І що вони мені вірять, готові підтримувати і приймати.

Чи стикалися ви зі стигмою через розлад? Які слова вас ранили?

Пригадую свій важкий досвід перебування в лікарні, коли під увагу зовсім не бралося те, що я уникала тригерів і дуже боялася не впоратися з лікуванням. Я потребувала допомоги з цим, натомість отримувала: “Ти не прийшла, бо ти лінуєшся”.

Я чула висловлювання типу: “У мене гірше”, які знецінювали мій досвід і не давали продовжувати розмову на рівних. Моя робота над собою не приймалася та мені говорили, що терапія мені шкодить, в той час, коли вона була моїм виходом. І звісно мені було боляче, коли мені просто не вірили.

Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?

Повноцінне і наповнене сенсом життя це не привілей, а те, що має право мати кожен з нас. Стосунки з людьми, справи, які нам важливі і все те, що ми цінуємо, ми можемо мати, навіть якщо знайомі начебто “мають менше проблем”. Можливо, ви не отримаєте допомогу одразу, коли по неї сягнете, але продовжуйте шукати. У вашому житті будуть люди, з якими можна обговорити ті теми, яких інші не хочуть торкатися. А ще особливо корисно зараз дати собі право на підтримку, доброту і відпочинок. Бути добрим до себе і прощати себе – це величезна сила, яка впустить вас до бажаного життя. Розумійте, скільки сил ви маєте, та зупиняйтеся, коли взяли на себе забагато. Ви і так вже справляєтесь, вас і так вже достатньо.

Чого вас навчило життя з розладом?

Я зрозуміла, що потрібно вивчати питання, які мене цікавлять, – глибоко та змістовно. Я більше не хочу “бігти” без мети та більш уважно ставлюсь до себе та близьких. Особливо я ціную близькі стосунки з оточенням.