Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я
«Мені стало легше, коли я почула свій діагноз», – історія Ірини. Програма Амбасадорів психічного здоров’я
Як це, коли елементарні дії здаються неможливими та викликають страх? Ірина ділиться з нами своїм досвідом в межах Програми Амбасадорів психічного здоров’я, щоб показати, що складнощі з психічним здоров’ям – це не просто забаганки чи риси характеру, а питання, які потребують вирішення та допомоги професіоналів.
Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?
Я з дитинства помічала за собою, що в мене є певна особливість (тривожність, зайве перевіряння), але вважала, що це мій характер: «Ну ось така я вийшла, з гіпервідповідальністю». Тоді я жила з батьками, все згладжувалося, я ділилася з ними відчуттями, не так сильно мене затягували певні стани. Я була біля мами з татом і мені вдавалось із цим справлятися. Після закінчення школи я переїхала в інше місто, спочатку все було супер. Потім на мене найшла постійна тяжка тривога, але я ніколи не подавала вигляду, приховувала це і знову списувала на характер. Я не розуміла, що це може перерости у проблему. Тривога взагалі не впливала на те, що я погано вчилася, проте мені постійно було тривожно і страшно всередині. Три-чотири роки тому моя тривога перейшла у великі депресивні стани, стало невимовно важко – тоді я почала задумуватись, що щось не так. Я почала дуже багато читати, досліджувати інформацію, дивитись англомовні ютуб-канали, щоб розібратись, що я відчуваю і як це відбувається у інших. Але звичайно я не могла сама собі поставити діагноз.
Чи зверталися ви по фахову допомогу?
Так, вперше у 2017 році. Я одразу знала, що не буду починати, як інші, з кардіолога чи терапевта, а що піду до психіатра. Прийшла у приймальню психіатричної лікарні, мене відправили до дільничого, який був на зміні. Я розповіла про свою тривожність та нав’язливі думки, мені призначили антидепресанти і згодом стан покращився. Свідоме лікування я розпочала у грудні 2018 року, мене оформили на денний стаціонар. Все поверталося і надалі повертається періодами: пропила ліки, весною та влітку все нормально, приходить осінь, я терплю кілька місяців, у листопаді чи грудні вже звертаюся до фахівця.
З 2019 року я спостерігаюсь у одного лікаря, звернулась також до спеціаліста з іншого міста, просто щоб проконсультуватися. Незабаром буду мати онлайн-зустріч з лікарем з-за кордону. Не те щоб я шукала собі діагнози, але це моє життя і я хочу чітко розуміти, що зі мною, тож готова розглянути різні точки зору. Хоча я розумію, що у сфері психічного здоров’я лікарям важко виявити точний діагноз одразу, необхідно певний час у них спостерігатися.
Що вас підштовхнуло звернутися за допомогою до фахівця?
Те, що я почала не справлятися зі своїм станом. Коли я не могла нормально працювати, прокидалася і лягала спати зі сльозами, не могла пережити день чи виходити надвір, я зрозуміла, що треба йти до фахівця. Мені було постійно страшно, я постійно плакала. Паніку і страх у мене викликали елементарні дії, такі як загріти собі їсти. Я думала: «Як я маю це зробити? Я це не можу».
Чи поставили вам певний діагноз? Чи призначили курс лікування?
Так, раніше мені діагностували тривожний розлад, а на даний момент – рекурентну депресію зі сталою обсесивно-компульсивною симптоматикою. Обсесивно-компульсивний розлад проявляється у постійних нав’язливих думках, які у кожного можуть бути різними. І хоч я розумію, що вони безглузді, я не можу їх забути чи обмислити. А компульсії – це дії. Наприклад, коли людина миє руки багато разів, щоб вони здавалися їй чистішими і вона не так хвилювалася за забруднення, або кілька разів перевіряє, чи замкнені двері, вимкнені прилади. У мене компульсій немає, але пам’ятаю, що в дитинстві були. Наразі у мене нав’язливі думки, які викликають страх, велику тривогу і це призводить до того, що я впадаю в депресію і вона періодично повторюється.
Чи вдавалися до медикаментозного лікування?
Так. Спершу я боялася цього. Не хотілося постійно протягом довгого часу пити ліки. Але на даний момент я їх приймаю – часом лікар їх відміняє, часом змінює схему лікування. Також я в пошуку психотерапевта.
Чи сталась з вами якась переломна подія, яка передувала першим симптомам розладу?
Я б так не сказала. З дитинства батькам говорили: «Іра у вас якась не така, як всі». Не знаю, чому це відчували і викладачі. Але коли я переїхала у інше місто на навчання, я залишилася сама з собою. Це не були якісь важкі моменти, все було, як у всіх: навчання, стосунки. Але, мабуть, через мою особливість я сприймаю світ дуже по-своєму. І хоч я постійно телефоную мамі, дитинство закінчилось і сприйняття стало більш чутливе.
Яким було ваше життя до розладу і як воно змінилося через нього?
Мені стало легше, коли я почула свій діагноз. Я зрозуміла, що це не моя забаганка, яку я сама придумала, не мій жахливий характер, який я не можу переробити (а колись я намагалася змусити себе дивитися на речі по-іншому), це – розлад.
Пригадайте, будь ласка, найважчу ситуацію, пов’язану із розладом.
Найважча ситуація для мене це, коли я на дні глибокої депресії перестаю функціонувати і жити в цьому світі. А депресія у мене тривожна, тож я думаю, що все тільки погіршуватиметься. Я не можу нормально працювати, виконувати домашні справи. Розумом розумію, що потрібно поїсти, але я не можу, змушую себе. Востаннє зі мною це траплялося цієї осені, після того, як в серпні я припинила пити ліки. Важно було сприйняти той факт, що вони поки потрібні мені постійно. Думала: «Я що неповноцінна? Хочу жити так, як всі живуть».
Як довго триває ваше одужання і що працює у вашому випадку?
Зараз я в процесі одужання та лікування, прогнозів дати не можу. П’ю ліки, а коли припиняю, все повертається.
Чи є щось, крім призначеного курсу лікування, що вас підтримує та надає сили?
Я вперта та вірю в себе. В мене є повна підтримка та розуміння з боку моїх батьків, чоловіка та його батьків. Я ніколи не мала проблем з тим, що потрібно було щось їм «пояснювати».
Також я володію кількома іноземними мовами та працюю в цій сфері, тож я почала дивитися іноземний ютуб, зокрема конференції від TED. І я зрозуміла, що якщо я буду знати когось, хто вільно розповідає про свої труднощі та розуміє мене, я зможу з ним про це поділитися і мені буде легше. Зараз у мене є друзі по всій планеті. Мене підтримує те, що я можу розповісти їм про свою особливість.
Як розлад вплинув на ваше особисте життя?
Не пам’ятаю переломного моменту у стосунках, пов’язаного з моїм станом. Ми сприйняли цю ситуацію такою, якою вона є. Мені дуже пощастило з чоловіком. Він возить мене у лікарню, може зайти у кабінет до лікаря, договорити, якщо я щось забула чи сиджу вся в сльозах.
Чи зробили ви камінг-аут? Яка була реакція?
Коли розповіла мамі про діагноз, вона зраділа, що тепер ми точно знаємо, з чим маємо справу. Мама чоловіка також мене дуже підтримувала: записувала до лікаря, приносила сніданки та обіди у лікарню.
Щодо друзів, в основному про розлад я розповіла тим, що мешкають закордоном: в США, Іспанії, Туреччині. Вони чудово це прийняли, дехто навіть поділився зі мною своєю історією. Американці взагалі кажуть, що всі зараз п’ють ліки, тільки різні. Там інакше ставлення до цієї теми, більше досвіду, більше якісної інформації. А зі своєю близькою подругою з України я поділилася після першої зустрічі Амбасадорів психічного здоров’я. Розповіла про те, що відбувається зі мною останні роки, а вона: «В сенсі? Та ж на тебе подивитися, ти завжди посміхаєшся!». Ось так вдало я можу ховатися за безтурботним виглядом. Я боялася її реакції, але вона підтримала мене та запевнила, що разом ми зможемо зібрати більше інформації і щось придумати. Також про розклад знає одна з моїх учениць, деякі родичі.
Я знаю, що біля мене є люди, які можуть сказати: «Та ладно, ти все це придумала, візьми себе в руки». Поки що до них не доходила інформація про мою особливість.
Чи стикалися ви зі стигмою через розлад?
Поки що ні, але мені було соромно зізнатися, що я ходила до психолога. Це завжди було секретом, бо я не хотіла зайвих питань і не люблю, коли мені лізуть в душу.
Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?
Якщо вам здається, що у вас труднощі, то вам не здається. Потрібно шукати, що не так. Психіатрів та психологів не потрібно боятися. Якщо вони визначать, що ваша проблема – це не їхній профіль, перенаправлять вас до іншого лікаря. Коли ми не будемо приховувати свої стани, ми зможемо вчасно отримувати допомогу.
Я би хотіла, щоб ми об’єднувались, не боялися та спілкувалися на теми психічного здоров’я. В Україні необхідно ламати існуючу систему. Спілкування з людьми з інших країн також розширить наш кругозір.
Чи вплинув розлад на появу нових інтересів, зокрема професійних, хобі тощо?
Я вишиваю, малюю картинки по номерах. Минулої весни я повернулася до гри на фортепіано і тепер записую відео у соціальні мережі. В мені є творчість і ідеї щодо роботи і я вважаю, що вона може бути якось пов’язана з розладом.
Про що мрієте, чого хочете досягти?
Мрію про подальший розвиток своєї мовної онлайн-школи. Великим кроком для мене було долучитися до Програми Амбасадорів, прагну робити наше суспільство більш освіченим у цій темі. Також хочу, щоб ми були більш чуйні один до одного і не накидалися на інших зі своїми ідеями чи словами, які можуть їх ранити. Так світ буде добрішим.
Що хорошого у вашому житті відбувається зараз?
Я кайфую від того, як працюю та взаємодію зі студентами. Я активно практикую мови та знаходжу нових друзів по всьому світу. Почала поширювати свій досвід життя з психічним розладом і мене надихають мої активні дії. Сподіваюсь, що моя історія відгукнеться комусь та допоможе справитись зі певними життєвими моментами. Важливим моментом буде публікація цієї історії на сайті та моєму фейсбуці. Коли я на медикаментозному лікуванні, загострюється відчуття радості тому, що є тут і тепер.