Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я
«Я хочу зрозуміти, як це: жити, не відчуваючи тривогу 24/7», – історія Христини. Програма Амбасадорів психічного здоров’я
Про три місяці самоізоляції, страх вийти з дому та панічні атаки. А також про улюбленого котика та справу, яка надає життю сенс. Наша Амбасадорка психічного здоров’я Христина розповідає про те, як адаптується до життя з розладом.
Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?
З часів дитячого садочку мені було складно: я не могла будувати відносини з однолітками, плакала на самоті, мала багато страхів. У мене були подруги, але навіть незначні конфлікти з ними викликали дуже сильний біль та засмучення. Звичайно, завжди винні обидві сторони конфлікту, але саме «своїх» людей тоді я так і не знайшла – вже тоді я несвідомо розуміла, що потребую допомоги.
З часом все загострювалось. Коли мені було 19 років, лікар поставив діагноз – депресія та генералізований тривожний розлад (ГТР), хоча симптоми я відчувала набагато раніше. Тяжко розповідати про всі прояви, бо це може бути тригером для інших. Наразі панічні атаки можуть супроводжувати мене 24 години на добу з різною інтенсивністю. Коли прокидаюся зранку – в на очах сльози, бо принаймні 14 годин організм буде у стані життєдіяльності. Тому я мрію якомога швидше заснути.
Чи зверталися ви по фахову допомогу?
Так, спершу до психолога. Сеанси з ним були схожі на звичайні розмови і принесли нульовий ефект. Я намагалась вТак, спершу до психолога. Сеанси з ним були схожі на звичайні розмови і принесли нульовий ефект. Перші ефекти лікування я відчула лише в процесі фармакологічної терапії. Після першої панічної атаки я звернулася до психіатра, якого обрала по рекомендаціях у державних лікарнях. Скажу одразу, що з фахівцями може трапитися і негативний досвід. Наприклад, на цей момент я зневірена, лише приймаю препарати і не працюю з фахівцем.
Що вас підштовхнуло звернутися за допомогою до фахівця?
Це була самоізоляція протягом 3-х місяців, коли я мусила закривати борги по університету і дозволяла собі багато спати, щоб не бачити реального світу. Можливо, одним із тригерів став тяжкий період життя з онкохворим дідусем, якого я дуже любила, і його смерть. Але в цілому мені тяжко давалося навчання в університеті та перша робота. Я відчувала страх від того, що не зможу вийти з дому і робити речі, для яких була народжена. А навіщо ж тоді жити? Я перфекціоніст, і для мене краще не жити взагалі, ніж не реалізуватися у професії.
Чи поставили вам певний діагноз? Чи призначили курс лікування?
Діагнозів багато, у кожного лікаря своя думка і вони вказують на багато «розмитих» психіатричних станів, однак деякі збігаються. Медикаментозне лікування – це мій єдиний вихід. Протягом 10 років приймаю антидепресанти, антиоксилітики. Курсами призначали протисудомні препарати.
Яким було ваше життя до розладу і як воно змінилося через нього?
Я не пам’ятаю життя до розладу, тому що тоді я була маленькою дитиною. Однак у пам’яті є відчуття щастя від простих моментів – періоди, коли я могла жити без постійної тривоги. Межа «до» та «після» розмита, і я адаптувалась до життя з розладом. Він впливає на мою кар’єру: якби я ментально себе добре почувала, при першій же можливості поїхала б за кордон в інтернатуру. З іншого боку, я намагаюсь робити якомога більше у професії, щоб реалізувати себе тою мірою, яка мені до снаги.
Як довго триває ваше одужання і що спрацювало/працює у вашому випадку?
Я не можу сказати, що знаходжусь в процесі одужання – скоріш адаптації до життя з розладом. Це триває понад 10 років. Частково допомагають антидепресанти та моя кішка. Я повністю їй довіряюсь, їй дозволено абсолютно все: приходить, проявляє ласку, спить зі мною. Скуповую пів зоомагазину для неї! У такі моменти я, звісно, щаслива.
Чи є щось, крім призначеного курсу лікування, що вас підтримує та надає сили?
Кішки! Я ветеринарний лікар.
Чи помітили ваші близькі зміни у вашому стані? Як вони реагували?
Спочатку було відторгнення проблеми, а потім підтримка. Коли нічого не допомагало – агресія («кожен сам собі психолог, ти можеш все змінити»). Розуміння немає.
Як ви пояснювали рідним власний стан? Чи зробили ви камінг-аут?
Я намагалася провести асоціації мого стану з фізичними відчуттями, які мої рідні могли б відчувати протягом життя. Вони кажуть, що це допомогло їм краще мене зрозуміти. На новій роботі був камінг-аут, однак тільки тих аспектів хвороби, які я готова озвучити. Колеги відреагували нейтрально – нічого особливого з цього приводу не кажуть, а іноді консультуються, коли психологічно погано себе почувають. Оскільки колектив доволі маленький і у колеги також розлад, я дуже сподіваюся, що не зробила собі гірше.
Які слова щодо вашого стану від близьких людей вас ранили, якщо таке траплялося?
Таке дуже часто трапляється, на жаль. З яскравих прикладів: «Кожна людина сама собі психолог», «Скажи собі: я зможу і зможеш», «Ти сама вибираєш своє життя», «Будь простіше», «Просто змінюйся і мисли інакше», «Яка лікарня? Щоб стати «овочем»?», «Облиш її». І це не повний перелік.
Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?
З власного досвіду я можу порекомендувати не боятися приймати медикаменти за призначенням лікаря та шукати інформацію, засновану на доказовій медицині. Ви знайдете свій метод лікування, який буде допомагати триматися у цьому світі. А ще раджу робити те, що давно хотіли, але дуже маленькими кроками, щоб не було так страшно. Не варто відкладати дитячі мрії на завтра.
Чи вплинув розлад на появу нових інтересів, зокрема професійних, хобі тощо?
Я стала більш цікавитися психіатрією і шукати методи лікування психогенних захворювань у ветеринарії. Так, кішки теж можуть мати психічні розлади!
Іноді я малюю, багато сплю, бо зрозуміла цінність сну. Хоча, можливо, це метод втекти від реальності. Взагалі хочеться дуже багато чого спробувати, але через коливання настрою це непросто.
Про що мрієте, чого хочете досягти?
Я хочу не просто проіснувати, а залишити слід, зокрема у своїй професії, і врятувати якомога більше котячих життів. І хоча б протягом короткого часу зрозуміти, як це: жити, а не існувати, не відчуваючи тривогу 24/7, радіти снігу, природі, святам.
Що хорошого у вашому житті відбувається зараз?
Кожне врятоване мною життя – найкраще, що взагалі може відбутися! Радію, коли власники моїх пацієнтів довіряють мені, коли вдається на належному рівні прочитати лекцію для колег, коли підвищую свої компетенції у терапії. Це сенс життя на цей момент.