Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я
«Я не завдав собі шкоди лише тому, що в мене не було на це сил», – iсторія Ернеста. Програма Амбасадорів психічного здоров’я
Про те як травматичні події йшли одна за одною та змушували втрачати контроль. Наш Амбасадор Ернест розповідає, як його життя змінив біполярний розлад та як він впорався з депресією та гіпоманією.
Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?
Приблизно у серпні 20-го року мій друг, який на той час здобував ступінь бакалавра з психології, запідозрив, що у мене маніакальний епізод, і є імовірність, що розвивається біполярний розлад. Тож він порадив мені сходити до психіатра. Я потрапив на прийом до спеціаліста два місяці потому, коли з мене зняли цілодобовий домашній арешт, отриманий за грабіж. Зрештою, діагноз підтвердився: біполярний афективний розлад першого типу. Головна лікарка дуже наполягала на госпіталізації, але я відмовив. У мене тоді було багато планів, ідей, справ, і я вважав, що мені не до цього. Зараз думаю, що краще я б почав лікування вже тоді.
Чи сталась з вами якась переломна подія, яка передувала першим симптомам розладу?
Мій перший гіпоманіакальний епізод був ще в одинадцятому чи десятому класі. Перед цим нічого кошмарного, крім сімейних «мелодрам», зі мною не траплялось. Я жив щасливе безтурботне життя: готувався до ЗНО, гуляв і будував як міг свої перші стосунки, щоправда, погано поводившись у них. Я навіть вступив на омріяний напрямок в університеті, та під кінець першого курсу в мене трапився ще один епізод манії – і в цьому стані сталося багато переломних подій.
Я спільно з малознайомою особою пограбував чоловіка. Коли я спав, у мій гуртожиток завітали двоє поліцейських. Під загрозою опинилися від семи до дванадцяти років моєї свободи, а мені тоді лише виповнилося 18. Пізніше я отримав домашній арешт. Проте, коли мене відпустили після допиту, я відчув волю, яка зірвала мені дах. Без квитка, грошей та телефону я доїхав на «Інтерсіті» з Володимира до Києва на фестиваль, де відпочивала моя дівчина, та пробрався туди також без білета. Протягом трьох діб я не спав, майже не їв і постійно встрявав у сварки. Я казав, що мені потрібно десь ізолюватися, і неозброєним оком було видно, що я не в собі. Мої друзі у змові з моєю мамою заманили мене у реабілітаційний центр під виглядом походу до ресторану. Підсумовуючи, травматичних подій зі мною трапилося більш ніж достатньо. Проблеми із законом, наркотиками, реабілітаційний центр. Після цього у мене почалися періодичні епізоди депресії та гіпоманії.
Чи зверталися ви по фахову допомогу?
Так, багато разів. Я ходив і до платної психологині, з якою у нас нічого не склалося, і до державних психіатрів та психіатринь, на безплатні онлайн-консультації тощо.
Як проявляється ваш розлад?
Через велику кількість травматичного досвіду у мене почалися проблеми з пам’яттю. Тому, щоб згадати ситуації нижче, довелося звернутися по допомогу моєї дівчини. Під час депресивних епізодів я взагалі не хочу ні з ким спілкуватися, перестаю виходити з дому, менше або взагалі перестаю за собою доглядати, переїдаю, сплю по 12-16 годин, а решту часу – дивлюсь реаліті-шоу. Прокидаюся для того, щоб заснути знову. Можу думати тільки про себе і те, який я нещасний. Мені важко іноді навіть відповісти на звичайне повідомлення, а повсякденні дії потребують багато зусиль.
Під час гіпоманіакальних епізодів, коли я ще не приймав медикаменти, то думав, що мені абсолютно все під силу, і через це я різко починав братися за все на світі: вирішив пройти співбесіду на вакансію репетитора української мови, перекласти шотландський фільм чи зробити бізнес на продажі банок з обліпиховим варенням. Одного разу я втік з-під цілодобового домашнього арешту якраз тоді, коли мала приїхати поліція на перевірку.
Як довго триває ваше одужання і що працює у вашому випадку?
Близько п’яти років. У моїй ситуації спрацювало медикаментозне лікування з психотерапією, за допомогою яких я нарешті вирішив майже всі свої проблеми. Зараз я почуваюся більш-менш стабільно.
Яким було ваше життя до розладу і як воно змінилося через нього?
Невпевнений, що я взагалі пам’ятаю життя до розладу, а змінилось воно в значно гіршу сторону. Постраждали всі сфери життя, зокрема здоров’я та фінанси, погіршилася здатність до навчання і розвинулися проблеми з пам’яттю. За цей час у мене розвалилися мої перші стосунки та були серйозні проблеми з наркотиками.
Як розлад вплинув на ваше особисте життя?
Зараз я в чудових стосунках, які насправді не трапилися б, якби я колись не написав своїй дівчині, перебуваючи у маніакальному стані. Через те, що у мене є біполярний розлад, моя дівчина також пішла на підтримувальну терапію. Як не дивно, це посприяло тому, що ми навчилися проговорювати свої емоції, ділитися нашими станами та дізнаватися, як правильно підтримувати одне одного.
Чи помітили ваші близькі зміни у вашому стані? Як вони реагували?
Моя сім’я дуже довго не визнавала мого розладу. Зараз це наче змінилося, але спершу було важко. Коли в мене був депресивний період і я жив з батьками, вони мене не підтримували: казали, щоб я переставав себе «жаліти» і йшов на роботу. Тому я вирішив переїхати до свого дідуся. Там мені погіршало: я не завдав собі шкоди лише тому, що в мене не було на це сил. Протягом двох тижнів я не міг навіть помитися чи приготувати собі їжу. Через це я декілька разів бився з батьком. Мама не один раз стверджувала, що я зіпсував їй життя, і через мене вона не може нормально жити.
Після того, як я провів колосальну роботу з просвітництва в питаннях свого психічного розладу, мої батьки абсолютно адекватно ставляться і до терапії, і до медикаментозного лікування, і взагалі до всього. Найбільше в цьому допоміг мій психіатр, який говорив з моєю мамою і дуже доступно пояснив їй очевидні, здавалося б, речі.
Як ви пояснювали рідним власний стан?
Я не часто пояснював рідним свої відчуття, бо, по-перше, сам не до кінця розумів, що зі мною відбувається, а по-друге, мене ніхто не чув. Але зараз я не приховую того, що у мене розлад. І це певною мірою покращило наші стосунки.
Пригадайте, будь ласка, найважчу ситуацію, пов’язану із розладом.
Найважча ситуація – це біполярна депресія, яку я пережив вдома у свого діда. Це найтемніший епізод у моєму житті, коли на проблеми з психічним здоров’ям ще й накладалися інші турботи, які потребували вирішення. А я буквально не міг встати з ліжка і боявся вийти на вулицю.
Чи стикалися ви зі стигмою через розлад?
Думаю, довгий час я займався самостигматизацією. Друзі нормально це сприйняли, а от батько пропонував лікуватися ромашковим чаєм, мама давала свої трав’яні БАДи й казала, що зі мною все буде добре, якщо я так лікуватимусь. Словом, мені просто не хотіли вірити.
Які слова щодо вашого стану від близьких людей вас ранили, якщо таке траплялося?
Мене дуже ранила розмова з моїм батьком, коли він казав, що я заслуговую на те, що зі мною відбувається.
Що підтримує вас та надає сил рухатися далі?
Корисною є фізична активність: я багато катаюся на велосипеді та кидаю з друзями м’яч. Мене дуже підтримує моя кохана та найкращі друзі, з якими ми займаємося громадською діяльністю в нашому місті. А сил розвиватися надає насправді бажання стати фінансово стабільним, і мати можливість собі допомогти, наприклад, платити за хорошого психотерапевта.
Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?
Складнощі з психічним здоров’ям – це не вирок.
Про що мрієте, чого хочете досягти?
Мрію про свою квартиру та переїзд до Києва – там живуть більшість моїх близьких. Прагну відчувати себе суспільно визнаним та фінансово успішним. І, звісно, хочу, щоб зникли всі росіяни.
Що хорошого у вашому житті відбувається зараз?
Круті стосунки, моя кішка, впевненість у моєму майбутньому та свіже волинське повітря.