Історії видужання та життя із розладами психічного здоров'я
«У мою правду не вірив ніхто», – історія Аліси. Програма Амбасадорів психічного здоров’я
Булінг, загравання з власним життям та насильне «лікування». Вона залишилася один на один з собою під тиском оточення. Як подолати ці труднощі та як боротися з посттравматичним стресовим розладом розповідає Аліса, учасниця Програми Амбасадорів психічного здоров’я та практична психологиня, якій небайдужа тема стигматизації людей, які мають досвід життя з розладом.
Коли і як ви зрозуміли, що маєте складнощі з психічним здоров’ям?
Вперше я чітко зрозуміла, що зі мною відбувається щось «не те», і що я відрізняюся від інших однолітків, у 2010-му, коли мені було 17 років. Йшов 3-й рік з тих пір, як у моєму житті почалися певні проблеми: мій колишній хлопець записав мене на відео, поки я спала в білизні, і розповсюдив це серед всіх знайомих. З мене почали кепкувати в школі і називати нецензурними словами, подруги відвернулись, бо соромилися мене. Мені було дуже важко з’являтися в школі, але я вдавала, що все нормально, допоки не дійшла самого дна. Я не могла себе відстояти, тому просто уникала уваги. Потрохи я перестала ходити на заняття і ледве завершила навчання на самі двійки і трійки (хоча вчилася на четвірки-п’ятірки до того). Я не подала документів до жодного ВНЗ після школи (хоча й здала ЗНО на прохідні бали), відчувала себе нездатною вчитися чи працювати, «тупою» і «двієчницею». Мабуть, почала вірити у те, що про мене говорили. Тепер я усвідомлюю, що тоді в мене почалася депресія.
Я прокидалася підвечір о 16-18 годині; якщо не треба було нікуди йти, могла не вмиватися і не чистити зуби, бо просто не було сил; продовжувала так лежати у ліжку і втикати в інтернет до світанку. Іноді все ж підводилася, мінімально збиралася і йшла гуляти з компанією, де зазвичай випивала до нестями. Я наче була на шляху самознищення: зв’язалася з поганою компанією, бродила по небезпечним закинутим будівлям, могла близько підійти до краю на даху і балансувати так на одній нозі. Я поводилася все більш небезпечно, влізала в бійки, згодом дійшла до того, що займалася незахищеним сексом з незнайомцями, щоб не лишатися з думками наодинці. Я розуміла наслідки такої поведінки і чудово знала, чому так не можна, але все було наче в тумані. Було все одно, якщо я захворію чи помру.
Після таких пригод відчувала себе ще гірше: брудною і непотребом. Виникали думки про свою нікчемність, що нічого мені не світить в житті і що краще померти. Тоді я почала себе різати і припалювати шкіру. Це допомагало перевести психічний біль у фізичний і викликало полегшення. Декілька разів планувала самогубство, але так і не наважилася. Пройшло близько року, ситуація лише погіршувалась, і тоді вже насторожилася моя мати. У нас були дуже погані стосунки: сварки кожен день, емоційне і фізичне насилля з дитинства – мені зненацька могло прилетіти будь за що. Тому я не звикла звертатися до неї по допомогу. Але тоді було вже все одно, я просто мріяла смертельно захворіти і піти з життя, бо скоїти самогубство боялася. Тож, я зізналася їй, що сама поставила опіки, що підозрюю у себе розлад і що мені потрібна допомога психіатра.
Зараз я розумію, що те, що зі мною відбувалося – це травматичний досвід, і моя депресія була нормальною реакцією на ненормальні події.
Чи зверталися ви по фахову допомогу?
Влітку 2011 року моя мама зустріла працівників реабілітаційного центру приватного типу, які наштовхнули її на думку, що, мабуть, я дивно себе поводжу, бо я залежна. Вона їм довірилася і запросила до нас. Я ж думала, що це психологи. Поговоривши зі мною поверхнево та побачивши мої опіки, вони переконали мою маму, що я колю собі наркотики, а шрамами намагаюся приховати місця уколів. Про те, що мене підозрюють в наркозалежності, я дізналася лише згодом. Я не розуміла, що таке реабілітаційний центр і думала, що це щось по типу психіатричної клініки, тож погодилася поїхати з ними. Я погодилася би на будь-що, бо вже нічого не розуміла.
Чи поставили вам певний діагноз? Чи призначили курс лікування?
На жаль, «спеціалісти» яким ми тоді довірилися, виявилися людьми без профільної освіти. Без будь-яких тестів чи консультацій медиків мене просто «закрили» у реабілітаційному у центрі. Це було дуже страшно. Я була безсила щось зробити: я вила, плакала і вимагала розмови з директором. Зараз я розумію, що це була ретравматизація. На мене знов навішали клеймо.
Пізніше, у 2016-му році, я почала свою психотерапію у кваліфікованого психотерапевта. Ще через кілька років запідозрила і підтвердила діагноз посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і наразі продовжую терапію.
Чи сталась з вами якась важка/переломна подія, яка передувала першим симптомам розладу?
Цькування у школі та події у реабілітаційному центрі, де я провела 5 тижнів. Весь час мене намагалися «вивести на чисту воду». Залякували, що як я не зізнаюся, що вживала наркотики, то буду зачинена тут на два роки. Протягом перших двох тижнів не дозволяли зателефонувати мамі і вийти на вулицю. Я чекала, що мати послухає мене, зрозуміє, що сталась помилка і забере мене звідти. Але вона не знала, кому вірити. І повірила не мені.
На щастя, там була одна людина, чоловік, який сказав, що вірить мені, і що дійсно таке буває, коли люди себе ріжуть. Він показав свої шрами. Я думаю, що цей вчинок врятував мене тоді. Це була єдина валідація моїх почуттів. Зараз я знаю, наскільки важливо, коли люди поряд не знецінюють, а підтверджують твої почуття і нормалізують їх, як зробив той чоловік.
Що відбувалося далі?
Коли через 5 тижнів моя мати відмовилася платити за моє подальше перебування в центрі, мене оголосили здоровою. Я вирішила поступити у ВНЗ на психолога, щоб самій розібратися у тому, що зі мною відбувається, бо надії на допомогу від «старших» не лишилось.
У вересні почалося студентське життя і мені наче полегшало. Я вже не лежала днями в депресії і бачила сенс жити. Проте, мені стало важко довіряти людям, я стала закритою (хоча раніше дуже відверто вела соцмережі, писала вірші). Я стала боятися виступати перед групами людей (хоча до того я завжди виступала у школі, дуже любила співати і грати у постановах). Мене переслідували нічні жахи, де мене силком десь закривають. У мене з’явилися панічні атаки, параноїдальні і тривожні думки. Я розуміла, що зі мною знов щось відбувається, але я не знала тоді нічого про ПТСР і не могла його запідозрити. Думала, що нічого серйозного.
Також не пройшов без наслідків удар по самооцінці: моя відраза до себе проектувалася на моє тіло. Я бачила себе негарною, почала захоплюватися дієтами, розвився розлад харчової поведінки з булімією.
Пригадайте, будь ласка, найважчу ситуацію, пов’язану із розладом.
Вона сталася аж через 9 років після травмуючих подій і саме усвідомлення, що навіть через стільки років той досвід може впливати на мене – це досить страшно. Я тоді була на супервізійній групі (це професійно-терапевтична група для психологів) і у мене спрацював якийсь тригер. Я спокійно говорила з ведучою і раптом мене захопив жах. Я знов відчула себе, як тоді, коли директор реабілітаційного центру схопив мене і поніс закривати. Я втратила відчуття реальності і безпеки, в голові запаморочилося, все тіло наче сигналізувало, що треба тікати, але я не могла поворухнутися. Тільки лилися сльози, це був шоковий стан. У психології це називають «воронка травми»: людина ніби переноситься у ту ситуацію і стан, що супроводжував травматичну подію. Я вийшла з онлайн-групи і намагалася заспокоїтися, але нічого не допомагало. Цей стан подовжився на цілий тиждень: вночі я бачила жахіття про те, як мене примусово закривають десь, не могла спати через тривожні думки. Вдень я постійно бачила «флешбеки» – нав’язливі сни наяву, картинки і думки, спогади про те, що сталося на групі. Я втратила змогу працювати того тижня через свій стан і тільки тоді до мене дійшло, що це не ок, що я живу наче з бомбою всередині, яка може випадково вибухнути коли завгодно, і що треба з тим щось робити. Тільки тоді я усвідомила, що маю психічні травми і симптоми посттравматичного стресового розладу.
Як довго тривало/триває ваше одужання і що спрацювало/працює у вашому випадку?
Цілеспрямовано з наслідками травматичного досвіду я працюю в терапії десь рік, але багато років до того я проходила терапію без запиту (бо я не усвідомлювала, що саме зі мною «не так»). Я проходжу індивідуальну довготривалу гештальт-терапію у психотерапевта, також спробувала EMDR-терапію. Дуже допомагає групова терапія: за іронією це найбільше лякає і найбільше лікує. Лякає, тому що вигляд групи людей – це мій тригер травматичних подій і шокового стану, але й лікує, тому що це протилежний досвід, який показує, що з людьми безпечно, прокладає нові нейронні зв’язки. Також я занурилася у вивчення психотерапевтичної роботи саме з травматичним досвідом, читаю на цю тему дослідження, проходжу спеціалізації.
Я займаюся йогою. Завдяки цьому я відчула взаємодію тіла і психіки: я прислуховуюсь до тілесних симптомів з інтересом замість того, щоб боятися їх і намагатися заглушити. Крім того йога вчить саморегуляції і дає відчуття сили: якщо в мене хороша фізична форма, я зможу постояти за себе.
Загалом мої симптоми зникли або зменшилися, я впоралася з панічними атаками повністю, жахіття сняться рідко, лише коли я згадую про цей досвід (як от поки давала цю відповідь). Я кинула палити і пити, бо це перестало бути потрібним, адже я маю більш здорові навички справлятися. Іноді в мене ще наступає стан емоційної регресії, коли я почуваюся безпорадною і накриває тривога, але я знаю, як опанувати себе і як піклуватися про себе, щоб почуватися добре.
Як розлад вплинув на ваше особисте життя?
Думаю, моєму чоловікові нелегко зі мною в мої найтемніші часи. Я можу поводитися холодно і відсторонено, бути занурена у свої думки, в стані регресії можу не мати сил відповісти на просте запитання. Згодом я навчилася не просто мовчати, а говорити «я не можу сказати нічого» або «в мене нема слів». Думаю, що стосунки з ним – це теж частина моєї терапії, бо це досвід стосунків, де до мене ставляться з повагою і любов’ю, де я можу довіряти.
Я привітлива і легко знаходжу спільну мову з людьми, тому зазвичай вони не помічають моїх труднощів, проте вони є. Мені треба багато часу, щоб довіритися людині, а також достатньо безпечна дистанція в стосунках.
Як ви пояснювали рідним власний стан? Чи зробили ви камінг-аут?
Нещодавно вийшов фільм-розслідування про реабілітаційні центри. Це надихнуло мене нарешті розповісти про свій досвід. Я репостнула фільм і коротко описала свою історію на сторінці у фейсбуці. Там є мої близькі друзі, колеги, родичі. Мало хто знав цю історію. Я отримала підтримку у відгуках – люди казали, що я смілива, що ділюся, і співчували мені. Це було величезним полегшенням, бо 10 років я мовчала, боючись, що ніхто не повірить в цю історію. Зараз я беру участь у проекті MH4U, Програмі Амбасадорів психічного здоров’я, щоби почати відверто і ясно говорити про свій досвід. І таким чином вчуся приймати саму себе. Також я хочу, щоб інші люди, що стикнулися з травматичним досвідом і ПТСР знали, що вихід є.
Чи стикалися ви зі стигмою через розлад?
Так, стикалася зі стигмою в межах своєї професії: як же я можу допомагати іншим людям, коли я сама страждала ПТСР, не помічала цього і не могла собі допомогти; що я поганий спеціаліст, якщо сама маю проблеми. Раніше я ображалася, а зараз мені смішно. Уявіть таке сказати хірургу: «Ви поганий хірург, бо ви не можете собі зробити операцію». Я така сама людина з такою самою психікою, тож і я не застрахована від роботи психічних механізмів, зокрема знецінення і заперечення свого травматичного досвіду.
Що б вам хотілося сказати іншим людям, які мають складнощі з психічним здоров’ям?
Це нормально – мати психічний розлад. Це не дефект, а особливість, просто інший нейронний малюнок. Така ж унікальна особливість, як от колір очей чи шкіри. В когось світла шкіра і їм треба бути обережними на сонці, щоб не згоріти. А в когось чутлива психіка і їм важливо підтримувати певний режим, щоби добре почуватися. А ненормально – це якщо вас називають ненормальними. Важливо звертатися по кваліфіковану допомогу, бо вона справді допомагає. Психотерапія – це чудовий спосіб піклування про своє здоров’я для кожної небайдужої до себе людини.
Чи вплинув розлад на появу нових інтересів, зокрема професійних, хобі тощо?
Так. Якби не мій стан і не історія невдалого звернення по допомогу, я би не зв’язала своє життя з психологією. Зараз я психологиня за освітою і продовжую навчання психотерапії, консультую і пишу про психічне здоров’я. Я закохана у свою роботу, вона наповнює моє життя сенсом.
Про що мрієте, чого хочете досягти?
Мені хотілося би й далі поглиблено вивчати тему психічної травми, завершити довготривале навчання-спеціалізацію і, можливо, написати книгу або посібник для спеціалістів та людей, що мають подібний досвід. Хочу продовжувати боротися зі стигмою в темі психічного здоров’я, поширювати якісну інформацію, нормалізовувати цю невід’ємну частину життя кожної людини. Мрію, що одного дня наберуся достатньо позитивного досвіду, щоби мої тригери не спрацьовували в групах і щоби я сама змогла організовувати і проводити групи підтримки для людей, які цього потребують.
Що хорошого у вашому житті відбувається зараз?
Я переїхала у місто, жити в якому мріяла з дитинства. Я щасливо одружена, маю двох класнючих котів і займаюся улюбленою справою. Займаюся йогою і намагаюся підтримувати здоровий спосіб життя, хоча все ще відчуваю провину, коли зриваюся на солоденьке. Я подорожую, маю багато друзів і знайомих, від яких я щиро в захваті. Багато уваги приділяю власному комфорту і здійснюю свої маленькі та великі мрії. Я відчуваю себе достатньо успішною та щасливою, сильною і здатною впоратися багато з чим, бо я успішно пережила страшні події та їх наслідки і не зламалася (хіба що тріснула трохи).